Читати книгу - "Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Отакий вибір стояв зараз перед ними.
Нічого собі вибір!..
– То що скажеш, мамо?
Як раптом вона знайшлася з відповіддю.
Власне, не з відповіддю, а з контрзапитанням:
– А скажи-но, Андрійко, як на нашому місці вчинив би тато? От суто на твій розсуд скажи, як?..
– Тобто…
– Якби, наприклад, хтось убив мене, а потім здався би владі й запропонував цікаві відомості в обмін на поблажливий вирок суду та зміну особистості за програмою захисту свідків. От як би наш батько вчинив у такому разі? З одного боку, мене вже не повернути, але з іншого – пробачивши вбивцю, він допоможе нашій боротьбі. Прискорить ту жадану мить, коли впаде більшовицький режим, і розкидані світами українці дістануть шанс повернутися додому…
Дарія Омелянівна бачила, як напружився Андрійко, як затремтіли його кулаки, стиснуті до болю кісточки пальців. І тоді додала:
– Ти справжній чоловік, мій синочку. Розкажи ж про те, що промовляє зараз твоє чоловіче серце?
Несподівано все скінчилося: досягнувши піку, напруження розсіялося. Тоді молодий чоловік узяв материні долоні в свої руки, ніжно приголубив їх, потім схилився, поцілував безіменний палець, на якому була вдягнути «вдовина» обручка, й мовив тихо, майже пошепки:
– Я все зрозумів, мамо. Я підтримаю тебе, бо таким є наш обов’язок перед покійним татом. Ми всі не належимо собі, ми належимо Україні.
– Дякую, синку, ти все вірно зрозумів.
Дарія Омелянівна потиснула руки сина у відповідь.
Усе було вирішено: вбивця дістане прощення… хай навіть про людські очі! Зате їхня боротьба триватиме й надалі.
Спеціальне відділення Центрального госпіталю КДБ УРСР, вул. Рози Люксембург 130 , № 11, Київ, 14 листопада 1962 року
– Де я?! Це що, рай?..
Усе довкола таке сліпучо-біле й рипучо-крохмальне, що в його реальність… у матеріальність усього цього навіть не віриться.
– Агов! Хто-небудь…
– Товаришу підполковнику, тихіше, будь ласка. Вам шкідливо хвилюватися. Отож дуже прошу: заспокойтеся.
– Хто ти – невже янгол?!
– Товаришу підполковнику, ще раз прошу…
– Ах, так… Якщо «товариш» і ще до того ж «підполковник», то це точно не рай. Х-х-ху-у-ух-х-х…
– Звісно, що не рай.
– Але що це за місце в такому разі?
– Це інфекційний бокс.
– Ага-а-а… Отже, ядерного зіткнення не сталося?
– Не сталося, ні.
– Бо я грішним ділом подумав, що американці вдарили чи то по Кубі, чи просто по території СРСР… а ми у відповідь – по США… І ось я вже в раю! В раю, якого не існує. Бо раю не буває й бути не може, як і бога…
– Товаришу підполковнику, припиніть, будь ласка! Вам хвилюватися шкідливо, бо у вашому стані…
– Янголе!..
– Я не янгол.
– Ах, так… Ти лікар… себто лікарка? Чи мені щось не те ввижається…
– Я тут справді медсестрою працюю. Ну-у-у… або майже працюю. Бо якщо чесно, то я тут на практиці поки що.
– А де це «тут», сестричко?! Де ми знаходимось і що зі мною сталося?!
– Ну-у-у… як тобто де знаходимось?..
– Ми на Кубі чи?..
– Ні-ні, товаришу підполковнику, це не Куба ніяка. Хіба ж практикантів-медиків на Кубу возитимуть?
– Ну-у-у, я не знаю…
– У будь-якому разі ми в Радянському Союзі.
– А де саме?
«Біле янголятко» завмерло поруч з ліжком підполковника. І він уперше з легеньким хвилюванням в душі подумав… що ці світло-карі очі не такі вже й незнайомі. Десь вони вже зустрічалися… Напевно зустрічалися!..
– Товаришу підполковнику, мене ніхто не вповноважував повідомляти вам, де саме… в якому місті ми перебуваємо, – пролунав нарешті тихий голос з-під марлевої пов’язки, що прикривала нижню частину обличчя «янголятка». – Якщо скажу, то у мене можуть бути неприємності.
– Чому?
– Бо з дисципліною у нас суворо.
– Але хто ж дізнається?
– Ну, Едуарде Рустамовичу! Ну облиште ж ви це, нарешті…
– Ти знаєш, як мене звати?! Звідки?..
– Ну-у-у… як це – звідки…
Було очевидно, що «біле янголятко» розгубилося й не знає, що відповідати. Як раптом:
– Ах так, у вас же на ліжку це написано! Ось графік вимірювання температури хворого, можете самі подивитися, товаришу підполковнику.
Один рух гарненької тендітної ручки, затягнутої в рукав білого халатика і ще додатково в білу гумову рукавичку – і над ліжком з’явилася дощечка в алюмінієвій рамочці, до якої був пришпилений папірець з відповідним графіком. Добре пояснення… але ж не те, не те!..
– Ні-ні, сестричко, ти мені на папірці не посилайся. Ми звідкілясь знайомі, явно знайомі… і графік вимірювання температури тут ні до чого.
– О-о-о, товаришу підполковнику… Едуарде Рустамовичу!.. Якщо ви кажете таке – отже, ваші справи явно поліпшуються. Звісно, я не лікарка і не можу повною мірою… не маю права… Проте…
– Сестричко, хто ти така, де ми познайомилися?!
– Звідки ви знаєте, Едуарде Рустамовичу?!
– Очі, твої оченята! Десь я їх вже бачив – але ж де?..
– О-о-о-ох-х-х!..
Було очевидно, що у «білого янголятка» бракне сил і надалі приховувати таємницю, чим хворий і скористався:
– Ну, сестричко, люба дівчино! Ну, будь ласка!!! Молю тебе про цю невеличку милість. Це ж така незначна ласка…
– О Боже, я ж не залізна!!! – у відчаї скрикнуло «біле янголятко», а потім додало рішучим тоном: – Гаразд, розкажу. Хай мені буде гірше, хай мене витурять звідси…
– Я заступлюся за тебе, обіцяю!..
– А-а-а, товаришу підполковнику, яке це має значення?! Знали б ви, до чого суворий генерал медичної служби командує нашим госпіталем!..
– Отже, ми в госпіталі?
– Так, це інфекційний бокс Спецвідділення Центрального госпіталю КДБ УРСР, що в Києві.
– Як – просто в Києві?! В моєму рідному Києві!..
– Так.
– А ти, сестричко?
– А я сусідка ваша. Тобто, колишня вже сусідка, бо доки ви в Китаї були, а потім на Кубі…
– Що-о-о?! Сусідка?! Яка ще сусідка…
– Тося я. Антоніна Захарівна Шпунь. Наша кімнатка просто над вашою була, а жили ми, доки з Подолу не з’їхали…
– Що-о-о?! Тоська, дочка Шпунів, які сусіди Штульманів і Литваків?! То он воно як обернулося…
– Так-так, це я.
– А зніми-но цей марлевий «намордник»! Чого ж ти обличчя ховаєш, Тосько, якщо…
– Не можна ВМП131 знімати, – у голосі «білого янголятка» раптом з’явилася категоричність. – Оце вже точно порушення інструкції, за яке можна звідси вилетіти в дві секунди. Це ж інфекційний бокс усе-таки…
– Ах, так!.. – схаменувся хворий. – То все ж таки скажеш нарешті, що зі мною, чи й далі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.
