Читати книгу - "Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук"

простодушна сестра Варвара збагнути того не могла, бо, як казав, вона людина дня, а не віку. Людина дня живе як метелик, людина ж віку не тільки творить день сущий, але живе пам’яттю про дні згаслі.

Із Григорієм Петровичем мені складніше, ніж з Андрієм. Петро Михайлович і тут залишив тільки лапідарного записа: віхи відзначень дядька і події із цим зв’язані. І ніякої приписки, що існує нитка до таїни його душі. Іван Михайлович тут мені також нічим не допоміг, бо переоповів те, що я вже знав. Це все можна записати на малому аркуші. Він служив на виборах, був повітовим маршалком дворянства, а за подачею генерала-фельдмаршала, малоросійського губернатора й кавалера Петра Олександровича Рум’янцева-Задунайського, поставлений був 20 березня 1786 року в надвірні радники. Через два роки він – губернський дворянський маршал. Це його просування в цивільній службі легко пояснити: все йшло за сприянням графа Рум’янцева, саме того, який стояв із наближеними на пагорбі під Хотином і бачив, як із порохових димів хитливо вийшла розхристана, почорнена, простоволоса постать із намертво затисненою в руці, закривавленою шаблею і з несамовито осяйними очима – єдиний із загиблого полку, яким також командував граф. Такі речі не забуваються. Саме тому, не маючи як інакше відзначити героя, граф привселюдно оголосив його капітаном. Як губернський маршал Григорій Петрович був у Санкт-Петербурзі з депутатами, що висловили подяку Катерині Другій за відновлення виборів на громадські посади і був особисто представлений цариці, можливо, й вона знала про того разючого випадка із цим офіцером. Окрім того, Григорій Петрович був муж поставний, а цариця, як це всі знають, любила поставних чоловіків. Вдруге був представлений цариці в 1791 році, після чого новий малоросійський генерал-губернатор Кречетников[32] привіз йому велику срібну мекдаль, вибиту в пам’ять постановления миру із Швецією. Чи випадково, чи ні, не відаю, але під час мандрівки в Тавриду імператриця проїхала через село Несвоївку, маєтність Григорія Петровича, і тут особисто нагородила його золотою, прикрашеною емаллю, табакеркою, але цю табакерку Григорій Петрович чомусь не шанував, тобто не тримав її як особливу реліквію при собі, щоб похвалятися, так звичайно буває, нею та своїми зустрічами із августішою особою (як це чинили, приміром, Мейделлі), а невдовзі подарував її в день весілля дочки Софії зятю Андрію Кулябці, в цьому роді вона й залишилася. Знову запитання: чому так учинив? Був присутній Григорій Петрович і на коронуванні Павла Петровича, що свідчить: його мали за людину немалої достойності.

Всі ці речі свідчать про одне: блудний син, перейшовши низку злопригод та небезпек, щасливо повернувся в отчий дім і зажив тут звичайним нормальним життям, злопригод та небезпек уникаючи й не переживаючи.

Але одна річ весь час муляла мені голову. Власне не річ, а кілька фраз, мимохідь кинених Василем Капністом у час нашої зустрічі в Петербурзі. Перша: "О, я добре знав вашого дядька Григорія Петровича! Достойний був чоловік!" Фраза ніби звичайна: всі ми, малоросійське шяхетство цього краю, більш менш знаємо один одного. Василь Капніст же мешкав на Полтавщині, в селі Обухівці біля Миргороду, але в Новгород-Сіверському бував часто. Його знаменита п’єса "Ябеда" – про людей і норови Новгород-Сіверського. Відповідно, не міг не знати і губернського маршала. Але тоді, в Петербурзі, Василь Капніст не побоявся вдатися зі мною в конфіденціальнішу розмову, заговоривши про малоросійські справи. При цьому він сказав другу фразу: "Небожу такого дядька не боюся цього казати". Оце й був перший гвіздок, забитий у мою голову. Фраза увіч свідчила, що Григорій Петрович не тільки цікавився малоросійськими справами, але був довірений щодо них із Василем Капністом, а останній свого малоросійського патріотизму не приховував. Однак жодних слідів цього в паперах Петра Михайловича я не знайшов. На прощання Василь Капніст дружньо до мене відізвався, навіть обійняв як старший молодшого, тобто по-батьківському, і сказав: "Ви, юначе, мені так само приємний, як Григорій Петрович. Не знаю, чи відаєте: ми мандрували разом до Німеччини". Про мандри Григорія Петровича до Німеччини, а ще й із Капністом, у паперах Петра Михайловича також не було ні слова.

Оці речі мене й непокоїли: якась таїна в житті Григорія Петровича все-таки була, але до неї не мав жодної ниточки. Отож мав дві можливості: відвідати дочку дядькову Уляну Григорівну, замужем за Миколою Данченком, яка посіла після батька Несвоївку, і запитати її про папери, які, може, залишилися після батька, а друга – з’їздити в Обухівку до самого Василя Капніста і розпитатися про його знайомство з Григорієм Петровичем, а заодно про їхню спільну поїздку. Скажу при цьому, що синів Григорій Петрович не мав, а п’ятеро дочок; окрім Уляни, Олена, замужем за одним із Симонтовських, Софія, замужем за Андрієм Кулябкою, Наталя, замужем за Афанасієм Пишнім, і Надія, замужем за Семеном Шкляревським – я їх знав вельми мало та й Варвара могла оповісти про них найзагальніші речі.

У голові в мене весь час стукав молоточок: "Щось там було! Щось було"! – і не міг із тим дати собі ради.

Із Варварою тимчасом був не так розсварений, як трохи дувся за вивідництво на користь Івана Михайловича; вона відчувала вину і вряди-годи прилещувалася до мене, але я втримував паузу у стосунках між нами стоїчно. Зрештою, коли якось ще раз любенько до мене заговорила, сказав твердо:

– Хочу, щоб запам’ятала, сестро: є рід, а в роді ще й родина, і це не одне й теж. Рід – споріднення велике, але віддалене через розрізненість. Ми живемо в одному домі, отже, ми – родина, і нічого з цього дому навіть у коло роду виноситися не має. Зрештою, коли тобі миліше жити біля Івана Михайловича, не перечу, можеш переселитися. Я собі раду дам.

Варвара була шокована. Стояла, як стріла, очі розширилися і знерухоміли.

– Але ж, Тодосю, – сказала нарешті. – Вони зі своєю мегерою мене з’їдять!

– А я тебе не з’їдаю?

– Зараз з’їдаєш, – сказала категорично, і її очі увіч готувалися перетворитись у джерела, з яких рясно витікають солоні струмки.

– Нічого неприродного не вимагаю, – сказав я. – Це закон людського співіснування.

– Може, й так, – смиренно опустила очі Варвара і стала цілком схожа на святу Варвару, мощі якої спочивають у Києві, і яку по-варварському скатував власний батько, але джерела солоних струмків не виточили. – Коли перестану розказувати, він жахливо на мене розсердиться. Тоді помирюсь із тобою, а посварюся з ним.

Її силогізм був складений незле, на жіночий, звісно, лад.

– А ти щось йому розказуй, але не правду! – запропонував