Читати книгу - "Час настав, Костянтин Матвієнко"

учасниками розмови. Потім, наштов­хнувшись на примружений погляд Андрія, збільшує па­расолю до розмірів табору і встромляє жезл у землю.

Цекіст Алєксандр із виглядом ображеного підлітка стоїть оддалік.

Павло на правах уже своєї людини у таборі підкидає хмизу в багаття, усі сідають навколо. Не кваплячись, доповнюючи один одного, розповідають про визво­лення дівчини. Вона також слухає з цікавістю, а інколи з острахом. Навколо нечутно вирує гроза. Видно, як струмені дощу б’ють у прозоре склепіння, стікаючи на землю. Щоправда, дим від багаття, піднімаючись до­гори, скупчується там сизою пеленою, поступово огортаючи табір. Від паркої землі стає волого й тепло. Апостол підходить до прозорої стіни склепіння, тор­кається її своєю патерицею на висоті близько двох метрів, і там одразу утворюється кругле вікно, куди з шумом вриваються вітер і дощ. Такий самий отвір створює навпроти, і виникає потужний протяг, який швидко витягає дим — стає прохолодніше.

— О, то виявляється, ви легко можете пробити непро­бивний щит, створений жезлом Аратти? — питає Ілько.

— Немає такої зброї, щоб на неї рано чи пізно не знайшлося потужнішої. Ось. Згодом я розповім, як це можна робити, — пояснює Андрій венедові діалекти­ку буття зрозумілим тому прикладом.

Розмова триває. Андрієві цікаві усі деталі. Коньяку в чарці, яку він не випускає з рук, стає менше. Дощ по­волі вщухає. Ілько пропонує піти поплавати у Почайні. Надія відмовляється: домашні капці не призначені для прогулянок росянистим берегом у першому сторіччі.

Аскольд лишається з солідарності, а Лахудрик через те, що не любить води. Ілько згортає прозоре склепін­ня і разом з Борисом і Павлом біжить стежиною на бе­рег річки. Цекіст проситься з ними. Андрій дозволяє.

— Добродію Апостоле, — запитує Аск, — а що ви маєте намір робити з цекістом Олександром?

— Побачимо. От Ілько пропонує від­дати у жертву Змієві, але це гріх — не дозволю. Відпус­тити назад у ваш час — так може почати капостити. Ди­лема, як кажуть елліни. Ось. Я весь час тримаю при собі той телефонній, що ви забрали у нього. — Анд­рій дістає зі складок хітона Алєксандрів мобільний.

Аскольд на мить вмикає його, тоді, схаменувшись, знеструмлює.

— Нехай телефон лишиться у мене. Ми з хлопцями щось придумаємо.

— Гаразд. Я ніяк не знайду часу, щоб поговорити з Іскандером, а слід добре розпитати, що треба його гос­подарям у краї вашім та в часі цьому.

Надія, що зростала у родині, де піклувалися одне про одного, нагадує: коли хлопці повернуться з купан­ня, то зголодніють і змерзнуть. Аскольд пропонує, як цьому зарадити. Він з допомогою Книги створює бра­му. Разом з дівчиною вони повертаються до квартири її батьків. Беруть там рушники, сухі футболки для хлопців, пляшку коньяку та кілька плиток чорного швейцарського шоколаду. На щастя, у великій кварти­рі Карпенків усе вдається зробити нишком, не наразившись на запитання старших членів родини, які са­ме дивляться теленовини у кабінеті господаря. Молоді люди крізь браму знову повертаються до табору.

Коли хлопці приходять з купання, то з дозволу Апостола злегка зігріваються, пустивши пляшку запаш­ного коньяку по колу. Апостол із задоволенням куш­тує шоколад. Лахудрик також з’їдає шматочок. Розмо­ва знов оживає.

— А розкажи-но нам, Іскандере, чого тобі треба бу­ло лізти до печери на крутосхилах Борисфену у вашо­му часі? — чи то запропонував, чи то наказав відпові­дати Андрій.

— Ну я же вам уже рассказивал, — починає Алєк­сандр. — Я работаю журналістом в столічном ізда­ніі. Узнав об откритіі в пєщєрах нового захоронє­нія, ми хотєлі больше рассказать о ньом нашим чіта­тєлям і рєшилі пронікнуть в пєщєру...

— Ви працюєте у підстоличному Центрі історичних корекцій у містечку Грязіно і маєте диплом психотех­нолога, — підказав Павло. — Валяйте начистоту. Доб­родій Апостол має вирішити, що далі з вами робити.

Аскольд дістає з кишені мобільний телефон цекіста й задумливо крутить його в руках. Алєксандр не від­риває очей від апарата.

— У нас є лише дві можливості, Іскандере, — каже Андрій. — Або назавжди лишити тебе у цьому світі, або ж повернути до твого часу. Але там, знаючи про можли­вості цих молодих людей, ти становитимеш загрозу для них. Що робитимемо? Думай, ти ж психотехнолог!

— Та що тут думати? Віддати Змієві, та й край! — на­гадує про свої кровожерливі наміри Ілько, втім усі вже розуміють, що це жарт, ймовірно...

— Є ще одна можливість, — долучається до розмови Борис. — Можна лишити його заручником у венедському племені, якщо, звісно, їхній вождь гарантува­тиме вам, добродію Апостоле, його безпеку. Коли ж ми переконаємося, що загроза з боку ЦІК Фе минула, його відпустять у наш світ. Між іншим, для Олексан­дра втрата часу буде незначною, тому що у двадцять першому столітті він минає значно повільніше.

— Ви нє імєєтє права со мной так обращаться! — запально скрикує Алєксандр.

— Ви мали знати, на що йдете, беручи участь у спецоперації в чужій країні, — каже Павло.

— Вирішено: ти лишишся заручником у цьому ча­сі, — підсумовує Андрій. — Сьогодні ж твоїх спільни­ків буде повідомлено, що, коли вони припинять пере­слідувати Аскольда і цілком згорнуть свої дії в його країні, тоді ти безборонно повернешся у свій час.

— Усі співробітники ЦІКу Фе у двадцять чотири го­дини мають залишити Україну, — додає Аскольд. — Перебуваючи у цьому світі, ви отримуватимете необ­хідні ліки та харчі.

На цьому Алєксандра, немов дитину, відправляють спати до куреня.

Павло, до слова, розповідає, що був уже домовився у Кракові про хрещення у костьолі святої Варвари, але терміновий Аскольдів виклик зірвав реалізацію цього наміру. З’ясовується, що і Надія в дитинстві не була охрещеною.

— Цей недогляд ми неодмінно виправимо, — усмі­хається майбутній святий. — Але, звісно, на тверезу голову і при сонячному світлі.

— А доки ви не стали доброчесними вірянами, то можете грішити скільки завгодно, Апостол самі так мені казали перед хрещенням, — устромляє своє слів­це Ілько, за що отримує від Андрія легкого стусана.

— Я казав тобі, що гріхи, скоєні до хрещення, не тяг­нутимуть тебе у пекло! Ось! І зовсім не заохочував те­бе грішити. Набрався там у майбутньому Києві гріхов­ної розпусти, — насварив Андрій свого вихованця.

Надія, шаріючись, поглядає на Аскольда. Павло опускає очі. Лахудрик пропонує закінчувати поси­деньки та йти спати. Надія з Павлом акуратно збира­ють усі рештки їхньої вечері у таборі — щоб не лиша­ти зайвих загадок археологам майбутнього. Борис те­лефоном прямо з табору викликає таксі до будинку Карпенків, щоб не сідати нетверезим за кермо.