Читати книгу - "Менгеттен, Джон Дос Пассос"

електричного вентилятора, дзичання ножиць.

— Може масаж обличчя, сер, щоб вибавити прищі, — промурчав йому над ухом голяр. Це був лисий чоловік з округлим, синюватим підборіддям.

— Добре, — протягом мовив Мерівейл. — Робіть, що хочете. Відколи оповіщено війну, я вперше голюся в пристойній голярні.

— Недавно приїхали з-за океану, капітане?

— Еге. Змагався за ідеали демократії.

Голяр заглушив його слова гарячим рушником. — Дозволите побризкати бузковою водою, капітане?

— Ні, будь ласка, не треба жадних обмивань. Побризкайте простим одекольоном, або чимсь антисептичним.

Білява манікюрниця з злегка підмальованими віями кокетливо глянула на нього, розтуливши яскраво-червоний пуп’янок уст. — Ви, певно, щойно прибули, капітане! Але, як засмагли! — Він поклав руку на невеличкий білий столик. — А вже давненько, капітане, ніхто не ходив біля ваших нігтів.

— Звідки ви знаєте?

— Гляньте, як вони заросли шкурою.

— Ми надто були заклопотані, щоб дбати про таке. Я тільки з восьмої години вільна людина.

— О, це певно було жах…ливо!

— Еге, це була порядна війна.

— Ще б пак. А тепер ви вже зовсім вільні, капітане?

— Звичайно, я тепер лишаюся в запасі.

Кінчивши, вона злегка, грайливо, вдарила його по руці. Він підвівся, поклав чаєві на м'яку долоню голяреві й на тверду хлопчикові-негрові, що подав йому капелюх, і повагом вийшов на білі мармурові сходи. На площадці було свічадо. Капітан Джемз Мерівейл спинився, щоб подивитися на капітана Джемза Мерівейла. Він був високий юнак з рівними рисами обличчя й трохи обважнілим підборіддям, одягнений у пишну уніформу прикрашену стрічками й відзнаками. Срібло свічада заблищало на його чоботях. Кашлянувши, він пильно оглянув себе з голови до ніг. Ззаду наблизивсь якийсь юнак у цивільному одягу.

— Галло, Джемзе. Причепурилися?

— Авжеж. Ну, скажіть, чи не дурне оте правило, що забороняє нам носити шабельтас? Одже це псує всю уніформу.

— Хай вони візьмуть усі шабельтаси й почеплять їх на шию головнокомандувачеві, мені це байдужісінько. Я цивільний.

— Алеж ви офіцер запасу, не забувайте цього.

— Хай вони візьмуть увесь запас та й заженуть його за який десяток тисяч миль угору річкою. Ходімо вип’ємо.

— Мені треба піти додому побачитися з своїми.

Вони вийшли на Сорок Другу вулицю.

— Бувайте здорові, Джемзе, я таки піду вип’ю… Аж чудно якось, що вільний.

— Всього кращого, Джеррі. Не робіть нічого зопалу.

Мерівейл повернув Сорок Другою вулицею на захід. Прапорів ще не прибрали й вони звисали з вікон і лінькувато мотлялися на флягштоках на вересневому вітрі. Дорогою він заглядав до крамниць. Квіти, жіночі панчохи, цукерки, сорочки, краватки, сукні, барвисті тканини за блискучим склом вітрин. Потік облич. Чоловічі, гладенько виголені обличчя, жіночі з підмальованими вустами й напудрованими носами. Він увесь зашарівся, відчув хвилювання. Нервувався, сідаючи до ваґону підземної залізниці. Глянь на його нашивки, — вчув він, як сказала одна дівчина другій. — Адже він з хрестом. На Сімдесят Другій вулиці вийшов і, випнувши груди, попростував надто добре відомою йому сірокамінною вулицею до річки.

— Як ся маєте, капітане Мерівейл? — спитав ліфтер.

— То ти вже вільний, Джемзе, — вигукнула матір, кидаючися йому в обійми.

Він кивнув головою й поцілував її. Вона видавалася блідою і змарнілою в чорній сукні. Позад неї стояла Мейзі, висока й рожеволиця, теж у чорній сукні.

— Аж дивно, що обидві ви маєте такий чудовий вигляд.

— Звичайно, ми почуваємо себе нічого… Як взагалі можна почувати себе тепер. Але ми багато терпіли, любий… Тепер ти голова родини, Джемзе.

— Сердешний тато… так померти…

— Ти не знав цієї епідемії. У самому Нью-Йорку тисячі людей померли з неї.

Одною рукою він оповів матір, другою Мейзі. Всі троє мовчали.

— Так, — промовив Мерівейл, ідучи до вітальні, — це була порядна війна. — Мати й сестра простували слідом за ним. Сівши в шкуряне крісло, він простяг свої ляковані ноги. — Якби ви знали, як чудово знову опинитися вдома.

Місис Мерівейл підтягла свого стільця ближче. — А тепер, любий, може розповіси нам про себе.

-----

На темному ґанку перед дверима він схопив її й притулив до себе. — Ні, ні, не будь грубим! — Його руки туго, немов узлуваті канати, оповивають їй спину; коліна їй тремтять. Його рот шукає її рота вилицею, вздовж носа. Вона задихається, бо його вуста вп'ялись їй в уста. — Ой, я не можу! — Він одсунувся. Вона, важко дихаючи, заточуючись, хилиться до стінки, а він підтримує її своїми величезними руками.

— Не варто турбуватися, — ніжно шепоче він.

— Треба йти, вже пізно… Взавтра вставати о шостій.

— А як на твою думку, коли я встаю?

— Мати може впіймати мене…

— Пошли її до дідька.

— І пошлю колись… навіть гірше… якщо не покине їсти мене. — Охопивши руками щетинкуваті його щоки й швиденько поцілувавши його в уста, вона одірвалась і побігла брудними сходами вгору, на четвертий поверх.

Двері ще не замкнені. Скинувши танцювальні черевики, вона обережно прокрадається через кухню. Ноги їй болять. З сумежної кімнати лине подвійне, з присвистом, хропіння дядька й тітки. Хтось мене кохає — хто й сама не знаю… Ця мелодія наскрізь пройняла її тіло, — вона тремтить у ногах, горить на спині, там, де оповивала її його рука, коли вони танцювали. Ганно, ти повинна забути, бо інакше не заснеш. Ганно, ти повинна забути. Тарілки на столі, наготовлені до сніданку, дзенькотять, бо вона зачепилася за стіл.

— Це ти, Ганно? — лине з ліжка сонний голос її матері.

— Я прийшла напитися води, мамо.

Стара жінка, застогнавши, перевертається. Ліжко рипить під нею. Все уві сні.

Хтось мене кохає, хто й сама не знаю. Скинувши сукню, вона одягає нічну сорочку. Тоді навшпиньках іде до шафи, щоб повісити сукню, й обережно пильнуючи, щоб не зарипіло ліжко, прослизає під ковдру. Хто — й сама не знаю. Човгають, човгають ноги, яскраве світло, рожеві обличчя, чіпкі руки, міцні обійми, стрибають ноги. Хто — й сама не знаю. Човгають ноги, дренькотлива скарга саксофона, човгають у такт з барабаном, тромбоном, клярнетом. Ноги, стегна, щока до щоки. Хтось мене кохає… Човг, човг. Хто — й сама не знаю.

-----

Немовля з крихітними стуленими кулачками й темночервоним зморщеним личком спало на койці в пароплаві. Еллен схилилася над чорним шкуряним чемоданом. Джіммі Герф у самій камізельці дивився в ілюмінатор.

— Он уже видно статую Волі… Еллі, нам слід вийти на палубу.

— Поки дістанемося до доків, мине цілий вік… Покищо йди сам. За якусь хвилину я прийду з Мартіном.

— Ой, ходімо, Еллі! Ми встигнемо скласти дитячі речі, коли нас братимуть на буксир.

Вони вийшли на палубу, у сліпучий вересневий полудень. Вода переблискувала кольором зеленкуватого індиґо. Дужий вітер вимітав кільця цинамонового диму й клоччя білої, неначе вата, пари з-під височеного індиґово-блакитного