Читати книгу - "Скорботна п'ятниця"

одним боком, то другим. Якийсь присадкуватий, хоч і не низенький. Короткі ніжки. Груди колесом. Сірі штани напущені на чоботи кольору кави, картатий піджак із товстої тканини, на шиї — сіра хустка.

— Сюди, сюди, — мовив дядько, проводячи його до їдальні, де запалив усі лампи в люстрі. Запросив гостя сісти в одне з крісел, що стояли довкола сімейного столу, накритого темно-зеленою скатертиною, яка була обшита ще темнішою зеленою тасьмою з такими ж торочками — в тон з віконними шторами, спинками та сидіннями крісел і килимом на підлозі. Поблискували, мов вівтарі гурманства, столики з посудом та буфети. Усе чистісіньке як скло. Незважаючи на це, дядько, запросивши його сісти, провів де-не-де пальцем — по меблях, по шнурочках і китичках штор та по двох величезних натюрмортах, на одному з яких було зображено купу всякої риби, а на другому — фрукти.

Скінчивши огляд, дядько дістав пляшку «Хвали господові». То був херес під коньяк, що його він привіз з Іспанії, виготовлений особисто для нього, розлитий особисто для нього в тридцятилітрові барильця й доставлений йому з максимальними пересторогами, — останнє слово він сказав по-французькому — «ègards».

— Подивимось, який ви до цього, — * мовив дон Рамон до свого вечірнього гостя й налив йому майже повний келих свого хересу під коньяк, мабуть, міцнішого, ніж чистий коньяк.

Намагаючись поводитись по-світському й виявити належну шану своєму гостинному господареві, котрий всіляко вихваляв цей дорогоцінний нектар, вичавлений для нього з посадженого для нього й зібраного для нього винограду, а згодом вистояний для нього й перевезений для нього, Рікардо, перш ніж покуштував напій, підніс склянку до носа, щоб відчути букет — «bouquet». Він отак і сказав, бо знав, що дядько полюбляє французькі слівця. Рамонова подружка була француженка, щоправда родом не з Парижа, а з Бретані, колишня манекенниця в Пуаре — ніжна Валентіна, яка вже постаріла і зі своїм підстриженим a la garçon[17] волоссям та маленькими nichons[18] скидалася на чоловіка.

Дядько розумів, — хоч і сам невиразно уявляв собі, як поводитись далі, — ніяковість свого гостя, цього печального метиса, що збентежено крутив у руці келих, видаючись зовсім маленьким. Однак було б нечемно з його боку, щоб пив тільки гість. Тому він пішов по другий келих і налив собі приблизно стільки ж.

— За ваше здоров’я, сеньйоре! — мовив Рікардо.

— Santé![19] — відповів дядько, і вони випили дорогоцінний нектар, вичавлений з винограду, посіяного для нього, залитий у старовинні хересові бочки й наароматизований для нього, осліплений для нього (тобто витриманий далеко від світла, щоб він став напоєм, гідним богів). У дона Рамона були свої теорії. Свої й чужі, які він видавав за свої, коли це йому було вигідно.

Рікардо вихилив свій келих одним духом. Йому конче треба було випити. Все його тіло криком вимагало спиртного. Освіжити себе, підбадьорити!

Незважаючи на такий люб’язний прийом, нічний гість не міг погамувати тривоги, опинившись сам на сам із цим хижим звіром, скоріше недолюдком, аніж звіром, скоріше орангутангом, ніж тигром, пихатим і хвалькуватим, для якого існував на світі лише він сам і нікого більше не існувало, навіть не передбачалося, тому, хай би про що він говорив, його темою був завжди він і ніхто інший, крім нього.

Дон Рамон дістав із коробки, яка поблискувала на буфеті серед інших коробок, гаванську сигару, встромив її в рота й запалив.

— Це не просто сигара, — пояснював він, випльовуючи з рота кришки тютюну. — Це справжня реліквія — подарунок від братів Партагас із Куби, сигара, виготовлена з особливого тютюну, посіяного для мене, зібраного для мене, накришеного для мене… Закурюйте.

Рікардо взяв товсту й довгу сигару, оперезану золотистою паперовою смужкою із зображенням бою биків, і запалив, пишаючись у душі, що з таким шиком проводить час.

Запалив її, перед тим вихиливши другий келих запашного коньяку-хересу, і — що дивно: після перших кількох затяжок, які він зробив похапцем одну за одною, у нього з’явилося смішне враження, ніби він позбувся легенів і вже не дихає; а ще дивніше, що чоловік навпроти, оцей дядько Рамон, почав здаватись йому манекеном, отим самим, якого він заховав удома. Вони були однаковісінькі. Точні копії один одного.

— Пробачте… пробачте… — Рікардо підвівся і дружньо поплескав манекена по плечу. Він просив вибачення за те, що викрав його з воза. Але тут його охопив сумнів, чи справді перед ним манекен, чи ні.

Щоб узнати точно, хто ж це такий, він поплескав того сильніше. То був таки манекен, дядько-манекен.

— Дядько-манекен… Дядько-манекен… — мовив він уголос. Яке дивне сп’яніння після цієї сигари! — Еге ж, це він… дядько, дядько-манекен… достоту той самий, якого я викрав з воза… — белькотів Рікардо, обмацуючи дядька і все ще сумніваючись, манекен то чи ні: спробував підняти тому руку — рука піднялася. — Вічний календар, — мурмотів він далі, знов піднімаючи тому руку, — дошкільні прислів’я, третій плач води, ямайські троянди…

— Чарує він мене, чи що, — мовив дон Рамон, ухиляючись від його рук. — Юначе! — врешті гримнув він, гучно наголошуючи на «ю».

— Мане…

— Що мане?

— Манекеннику, що це ти устругнув? Був у моєму домі, а тепер… признайся… признайся, як ти тут опинився? Я тебе сюди не приносив; ти зламав двері, зірвав замок із комірчини, де я тебе замкнув, і прийшов сюди… Ото якби збунтувалися всі ті дядьки, зроблені з ганчір’я та наквацьовані свинцевими білилами… обличчя, руки, ноги з пап’є-маше… еге ж, із пап’є-маше, як оцей дядько Рамон… із ганчір’я та старої одежі, підібраних на смітнику… еге ж, старої одежі дядька Рамона і для дядька Рамона… пошитої із сукна, витканого на англійських фабриках особисто для дядька Рамона… з ниток, пофарбованих у Шотландії для дядька Рамона… зношеної на дядькові Рамоні… і використаної для опудала, якого я викрав…

— Та ви тямите, що говорите?

— А я й не знав, що ви вмієте говорити. Ви, сеньйоре, манекен, якого я… я… я викрав з воза «Жахи християнства»… де ти стояв, чванливий, хвальковитий, зроблений із того, з чого роблять катів, латифундистів, мучителів своїх слуг, рабовласників… Не шуліка, не кібець, а стерв’ятник, пожирач м’яса поневолених індіанців… Ти стояв на возі християнства, зробленого по-вашому, за вашою міркою, проповідуваного по-твоєму, за твоєю міркою, з християнами-мучениками в центрі, де мірку, твою мірку, пропонують не мученики, а кати; християнства для внутрішнього вжитку за святим Рамоном, для залякування народу пришестям антихриста, єресями, більшовизмом… Християнства, що колись вийшло з катакомб…

Він не вмовкав ні на мить. Звертався до манекена то на