Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

19.2

− Всім задоволена, − відповідаю абсолютно щиро, все ще не наважуючись розплющити очі. – Ви живі, Шоа-дар живий, ми звідси відлітаємо, все знову добре… якщо не рахувати моєї особистої ситуації, звичайно… але про це ми вже раніше домовилися. А зараз все гаразд. Чесно-чесно.

− Ти зараз дуже відверто намагаєшся заговорити мені ікла, − хмикає Са-ард. І раптом прихоплює цими самими іклами мою шию. Проводить по чутливій шкірі язиком, від чого божевільні мурашки влаштовують ціле родео у мене на спині.

− Ну, не можу я пояснити, − тягну жалібно. – Це моє особисте. Емоції, які не відіграють жодної ролі. І не найдоречніші в цій ситуації. Адже так буває. Просто подумалося дещо, і настрій зіпсувався. Не звертайте уваги.

− М-м-м, он як? − рука на моїй талії на мить стискається ще сильніше. Я вже починаю думати, що він не відпустить мене. Але наступної секунди я все-таки отримую свободу. − Гаразд, Ж-шеня, можеш-ш-ш йти.

Кивнувши, я швидко опускаю голову, нарешті дозволивши собі розплющити очі. І, задкуючи, знову рухаюся до харчового відсіку, з-під вій підглядаючи за на-агаром.

Са-ард теж спостерігає за мною, задумливо примружившись. Мов складає в голові складний пазл. І коли я вже збираюся від нього відвернутися, раптом вимовляє:

− Ти сьогодні переверш-ш-шила всі мої очікування, Ж-ш-шеня. Я дуже задоволений тобою.

Захоплена зненацька цією заявою, я вражено підіймаю на нього очі. Він… все-таки прочитав мене? Чи просто здогадався?

− Дякую, − бурмочу, відчуваючи, як у грудях теплішає від цієї похвали, а на щоках з'являється збентежений рум'янець. − Я була дуже рада допомогти вам.

Сріблясті очі спалахують ще більше, а посмішка на губах Са-арда стає надто задоволеною. Наче він розв’язав завдання, що його турбувало, і тепер насолоджується результатом.

− І тобі… дякую за допомогу, крихітко, – тягне багатозначно.

Чорт. Все-таки здогадався.

Але ж сам. І подякував. І похвалив. Приємно. Хоч і ніяково трохи.

Видавивши збентежено ледве розбірливе «будь ласка» я нарешті тікаю у свій улюблений барліг. Щоб наготувати своїм супутникам гору ситної білкової їжі. Дуже сильно намагаючись не звертати увагу на смішок, що пролунав мені вслід.

Що ж подивимося, які види м'яса є у нас в запасах?

Як і передбачалося, у харчовому відсіку я застрягла надовго. Поставивши собі мету наготувати їжі стільки, щоб вистачило не тільки на один раз поїсти нам трьом, але і на потім, якщо декому пораненому і хвостатому захочеться ще додатково підкріпитися в проміжках між основними трапезами.

Цікаво, а Чарпатчхе що ж, їжі взагалі не потребує? Са-ард нічого про це не говорив. Може, не спитав у неї? У принципі, якщо наша випадкова союзниця збирається провести в коконі весь час, що ми летітимемо до її рідної планети, то, швидше за все, їй справді не треба буде нічим харчуватися. Напевно, це у неї така своєрідна сплячка. Мені так здається.

Працюючи, я мимоволі згадую все, що трапилося. Полон Шоа-дара, рішення Са-арда летіти за ним, його намір відправити мене одну назад у рідний всесвіт, потім рятувальну операцію. Дихання знову перехоплює, коли в пам’яті вигулькує той бій, свідком якого стала...

А потім я несподівано згадую нашу з Са-ардом спільну ніч, його хижу міць і силу, якій було так солодко підкорятися.

Чорт. Доводиться визнати для самої себе, що наші відносини вийшли на якусь нову стадію. Збагнути б ще на яку, і чим це мені загрожує.

Вирішивши поступитися бажанням на-агарів я якось не врахувала той факт, що сильно ризикую своїм власним серцем. Не подумала, що відчувши близькість з такими чоловіками, поділяючи з ними побут і всі негаразди під час космічної експедиції, можу просто не встояти... можу вперше в житті закохатися.

Ні. Нерозумно це. Не можна.

Краще зосередитись на обов'язках, які я добровільно взяла на себе, та не надумувати собі нічого зайвого.

Коли Са-ард з'являється в харчовому відсіку, я виймаю з печі вже десяту страву, розмірковуючи, чи варто приготувати ще щось.

− У тебе все гаразд, Ж-шеня? − чую шиплячий голос змія старшого, і від несподіванки ледь не впускаю важке і здоровенне деко з м'ясним рулетом.

− Все гаразд, − з розмаху бахнувши свою ношу на стіл, я з легким роздратуванням дивлюся на того, хто злякав мене. − А що?

− Ти довго не виходила звідси, − пояснює він, прямуючи до мене. Звужує очі, вивчаючи. Ніби щось шукає в моєму обличчі.

− Ви самі наказали мені приготувати їжі, − зауважую, знизавши плечима. – Ось я й готувала.

− Я бачу, − Са-ард окидає здивованим поглядом організований мною м'ясний бенкет, злегка розбавлений тушкованою і запеченою рибою. − А навіщо с-с-стільки?

− Щоб Шоа-Дару точно вистачило на відновлення, − заявляю з легким сарказмом, високо задерши підборіддя. − Та й вам теж підкріпитися не зайве.

У відповідь мене нагороджують ще одним примруженим поглядом.

− Думаю, цього точно вис-с-стачить, − вимовляє рівним тоном. − Процес-с-с регенерації Ш-ш-шоа в капсулі практично завершений. Хочеш-ш-ш бути присутньою при його пробудженні?

− Ще питаєте! − вигукую я радісно, ​​вмить забувши про все інше. − Звісно хочу.

− Тоді йдемо, − смикає він куточком губ в усмішці. І раптом простягає мені руку.

Цей жест у його виконанні, після всіх моїх роздумів, настільки несподіваний, що я навіть гублюсь. Це що? Ми підемо до Шоа-дара, тримаючись за руки? Як пара? А якщо він це побачить? Як сприйме?

Так, стоп, Женю. Тебе зараз знову кудись зовсім не туди понесло. Яка пара? Чого раптом? Може, в на-агарів цей жест навіть близько нічого такого не означає?

Та навіть у нас, людей, це теж не обов’язково щось має означати.

Спостерігаючи за тим, як я ошелешено дивлюся на його долоню, Са-ард запитливо згинає брову:

− Ти передумала?

− Ні. Просто... ай, неважливо, − хапаюся я за цю саму долоню. − Йдемо.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍