Читати книгу - "По секрету твоя, Рошаль Шантьє"

Розділ 41.2

Коли повертаємося назад і чекаємо ліфт Марк торкається губами мого вушка я здригаюся, механічно крутячи головою по боках.

— Для оточуючих ми просто розмовляємо. — припіднімає брову. — До того ж, озирнися, до нас нікому немає діла.

Озираюсь і переконуюсь: справді, на нас ніхто не дивиться. Люди заходять у готель і виходять, портьє притримує двері, дівчина-адміністратор видає комусь ключ від номера, повз нас проходять люди, і якщо вони й помічають нас, то не більше, ніж ми їх.

— Мені здавалося… — сором'язливо опускаю очі.

— Я знаю, ти ще не звикла, але постарайся довіряти мені, Таю. Я пообіцяв тобі дистанцію, і я не порушу слова.

— Я намагаюся, правда...

Ліфт везе нас на потрібний поверх і провівши мене до номера, Марк м'яко цілує мене в губи.

— Тобі треба багато обміркувати, тож на чай не напрошуюсь.

Киваю, хоча всередині палить гіркота. Я… Хотіла залишитися з ним. Кивнувши ще раз входжу в номер. Нашвидкуруч приймаю душ і вкладаюсь у ліжко.

Що такого зробив батько, щоб тепер він так боїться Марка? А що з мамою? Сподіваюся, завдяки ультиматуму не розпускати руки з нею все гаразд. Я хотіла б подзвонити їй, навіть тягнуся до телефону, але в останній момент чомусь смикаю себе.

І в глибині душі я знаю, чому. Тільки собі зізнаватись не хочу. Тому що... так, вона моя мама і сама жертва, але я досі не можу пробачити їй, що коли він стільки разів був жорстокий зі мною, вона стояла осторонь. Коли він ламав мені ключицю, вона його вигороджувала. Коли він вирішив, видати мене за Іллю, вона була згодна і навіть не повідомила мене, що підготовка до весілля почалася. Навіть якби вона не могла нічого вдіяти, невже я не гідна простого попередження? Щоб хоч би мати змогу морально підготуватися та не отримати ще більше за неправильну свою реакцію! А скільки такого було у дитинстві?

Я вертілася в ліжку без сну, риючись у своїй голові до світанку. Повертаючись у дитинство, відлітаючи до середніх класів, переносячись на початок університетського життя. І знову і знову прокручуючи у голові ситуації. Починаючи з абсолютно очевидних, найприкріших і найболючіших, що мучать мою душу досі. І до далеко в дитинстві залишених, які здаються такими прозорими і незначними, що здається нічого страшного і не відбувалося. Але якщо перші були настільки болісними, що змушували чинити опір, хотілося відразу скинути їх із себе, не даючи залишити багряні нариви на шкірі, і навіть якщо я не могла відкинути їх для батьків, то намагалася блокувати внутрішньо. То другі були страшнішими. Немов вуаллю вони колючим дротом протікали відразу до свідомості, не викликаючи страшних емоцій та заперечень. Вони міняли мене зсередини, я навіть не думала давати відсіч, несвідомо приймаючи.

"Подивися навколо, Таїсія, що вони подумають про тебе". І справді що? Що до мене чужим людям? Сьогодні я турбувалася весь вечір замість того, щоб розслабитися та насолоджуватися. Вони можуть думати що завгодно, але все, на що здатні — прийти і розповісти сусідці про якусь невиховану дівчину.

"Не розчаровуй, Таїсія". Невже помилки, двійки та сварки з подругами – те, що здатне розчарувати у дитині? Я ж так і не знаю, як робити помилки, не знаю, як любити правильно і відкрито, щоб дивитися в красиві зеленого кольору очі чоловіка, а не вчетверте вибачатися за те, що боюся загального засудження, хоч він невтомно запевняє, що це не так.

Подруга... З Арішкою мені пощастило. Але так хотілося б не чекати від неї каверзи на початку, а просто відразу балакати. Все в моїй голові. Все…

«Таїсія»

«Таїсія»

«Таїсія»

Так багато всього того, що я винна. А що винна ти, мамо? Чи не бути мені захистом, подругою, турботою? Про батька немає сенсу згадувати.

І все-таки мав рацію Марк, мені варто було побути однією.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍