Читати книгу - "По секрету твоя, Рошаль Шантьє"

Розділ 41.1

Схоплююся з ліжка від стуку. Прийшовши до тями від сну, повільно йду до дверей. Відкриваю — Марк.

— Пробач, я не хотів розбудити, — каже, проводячи долонею по волоссю, але винним не виглядає.

— Нічого. Я взагалі-то планувала просто полежати… — знизую плечима.

— А після полежати, що планувала?

— Не знаю. Повечеряти? — я все ще тушуюсь перед ним.

— Повечеряємо не тут. Одягай штанці і підемо, — підморгує.

— Щ-що… Господи! — зачиняю двері перед його носом і…

Чорт, так! Я в труселях перед ним стояла! З-за дверей лунає гучний сміх. Люблю, коли він сміється. Усміхаюся, прикладаючи долоні до щік, що горять.

«Так, штанці!» — нагадую собі, і йду до багажної сумки. Штанці. Не хочу штанці. Сукню хочу. Але… А – ні. Взяла. Просте, насиченого синього кольору, родзинка лише у розрізі до стегна зліва. Купила його у недорогому Київському шоурумі та ще не одягала. Ось він, той самий випадок. І ще ось ці синяво-чорні туфлі. Шкіряні на тринадцятисантиметровому підборі. Не думала, що захочу взути, але зараз чомусь хочу. Їх мені принесла Аріна разом із абсолютно новою косметикою. Тоді ми не думали, що все так круто повернеться, та подруга хотіла, щоб у Берліні я виглядала на рівні, а не «сірою, але особливою міллю». Тож, як каже Арінка: «гріх не скористатися».

Вії, губи, трохи рум'ян, волосся розпустити. У своїй голові я виглядаю, як дияволиця і Марк побачивши мене посміхається.

Як у тих фільмах виходжу зі скляного ліфта готелю назустріч гарному чоловікові. Це дійсність. Шкода лише, я ще не усвідомлюю, що більше не заручниця.

Хочу, аби цей вечір був моїм. Вимкнутись і віддатися йому повністю. Вечору, а не Марку — адже це не одне й теж?

 — Ти і без усього цього вражаюча, але зараз… — він дивиться так, як я собі уявляла.

— Щось новеньке, так? — посміхаюся, нахиливши голову праворуч.

Марк подається вперед, відкидає волосся з лівого плеча, схиляється над артерією, проводить носом і:

— Гра почалася, Вишня.

— Дистанція, Марк Валентинович, — кокетую, навчаюсь. Я все ще дияволиця.

Ідіотка!

Не про це треба думати! А що якби нас побачили професори, які приїхали на конференцію? Або студенти!

— Дуже багато думаєш, красуне, розслабся, — каже Марк, погладжуючи мою руку, — Заспокойся.

Ми сидимо за столиком ресторану, офіціант вже прийняв замовлення, приємна мелодія наголошує на атмосфері, а я нервуюсь. Знову.

— Не можу. Вибач, я справді намагаюся. Просто не можу, — схвильована, постійно перебираю пальцями вільної руки.

— Ти не мусиш вибачатися за те, що відчуваєш. Що тебе турбує?

— Чому ми не ховаємось? Що, як нас побачать? — зазираю в його очі, мов дитина, намагаюся знайти відповідь.

— Не побачать. Я гарантую. — Відповідає впевнено.

— Ти не можеш знати напевне. Навіть тут, зараз у цей ресторан може зайти якийсь…

— Не може. Вони прилетять завтра об одинадцятій ранку, — стискає мою руку, підносить до рота і цілує кілька разів.

— А… Чому?

Марк усміхається, але не відповідає. Чекає, доки офіціант розставить страви.

— Ну от такий я егоїст, — каже з награною досадою, коли ми залишаємось наодинці і посміхається, як чеширський котяра, — Мені дуже соромно.

— Не правда. З таким обличчям не соромляться.

— О, так… Хотів відвезти тебе звідти швидше. Тобі треба видихнути, розслабитись.

— Але коли ти сказав мені дати поїздки, ми ж не знали… — і обриваю себе на півслові, натрапивши на його погляд.

— Ти знав? Вже тоді?

— Не все, але дещо. Давай залишимо цю розмову на потім, — торкається моєї щоки і я киваю.

— Тоді скажи, як ти це провернув у деканаті? Як ми поїхали раніше?

— Все тобі треба знати, — підморгує, — насолоджуйся качкою. Вона тут чудова.

Бесіда ллється сама, щира і нехитра. Я дійсно трохи розслабляюсь. Людей у ​​залі небагато, зайнято лише кілька столиків, окрім нашого. Ми замовляємо суфле на десерт, і я насолоджуюся його смаком та суспільством чоловіка, який сидить переді мною.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍