Читати книгу - "Академія об'єднаних талантів. Туман бажання, Лада Астра"

Глава 29

ЕЛЬВІРА

  Моя нова кімната простора. В ній спокійно б помістилося три ліжка. Але стоїть лише одне. Моє. Меблі усі точно не з гуртожитку. Нові, лаковані, з красивим різбленням. А на підлозі коричневий з білим килим. Товстий і м'який. Стаєш і нога потопає у ворсі. Розкіш. Зрозуміти б ще за що мені ця розкіш дісталася. Що саме хоче від мене Арій? Навіщо йому урівноваження моїх сил? 

  Намагалася думати про це поки чекала його приходу. Поки чекала на Германа. Намагалася відволікатись на що завгодно, аби лишень не думати про те, що буде далі. Бо чітко продумала кожне своє слово йому і тепер, в очікуванні, я робила зусилля тримати себе в руках. 

  Герман дуже розумний. Він так просто не відпустить мене. Він буде добиватись правди. Буде шукати її й може потрапити до жахливих лап ректора. Я не знаю достеменно що в Арія на думці, але якщо він дійшов до такого шантажу, то певно зможе й прибрати будь-яку перешкоду на його шляху. 

  Ця доба була не тільки для мого особистого маленького щастя. Вона необхідна була, щоб зробити максимально боляче Герману. Щоб він зненавидів мене. Щоб я була йому огидною. Щоб він ніколи більше не цікавився моєю долею.

   Стукіт у двері пролунав для мене як стукіт по моїй домовині. Ось і все. Приготуйся, Ельвіра, зіграти головну у своєму житті роль. 

    Я зібралася з силами, заглянула на себе у дзеркало і до болю щипнула себе за щоки, щоб хоч так приховати свою бліду шкіру. Ніби вся кров зійшла з мене і зосередилася десь у грудній клітині де серце захлиналося в ній.

– Віра, нарешті, – видихнув Герман, коли я відкрила двері. – Що за жарти? Я тебе якось образив? Чому ти втекла? Я мало не збожеволів.

– Я ж залишила записку, – холодним тоном відповіла йому.

– Записку з написом: “Я в академії”. Що відбувається? Чому ти так вчиняєш зі мною? 

    Він був блідий і дуже напружений, уважно вивчав моє обличчя, кожен мій рух.

– А нічого не відбувається, – посміхнулася йому, – все прекрасно. Хочеш покажу тобі свою нову кімнату? – запитала і розвернувшись пішла в середину. 

   Мені треба було видихнути, треба вчергове взяти себе в руки. Що я й робила за ті секунди, поки була повернута до нього спиною. А розвернувшись, я знову сяяла від радості. 

– Ну як тобі мої володіння? Подобається? – поцікавилася, коли він зайшов слідом.

– Віра?...

– Та не називай ти мене так! Бісить! Я Ельвіра і крапка. Що тобі не зрозуміло Герман Гром? Ти виявися наївнішим ніж я думала. Все було доволі легко і від того трохи нудно навіть. Ти своєю тупістю і довірливістю зіпсував мені тріумф перемоги, – пирхнула я.

– Ти говориш якусь не зрозумілу дурню. Я не …Яка перемога Ельвіра? Ця ніч… Ми були разом… Що могло змінитись? Що з тобою? Ти в небезпеці? 

    Мені вартувало великих зусиль тримати обличчя, бо здавалося він заглядає прямісінько мені в душу.

– Моя перемога, Герман. Моя особиста перемога. Ахаха. Як би ти тільки знав скільки всього я виграла, дякуючи цим коротким стосункам з тобою. 

– Поясни, – тихо наказав він. 

– Я ніколи й нічого до тебе не відчувала, окрім ненависті, – прошипіла, дивлячись йому в очі.

– Брешеш, – теж крізь зуби промовив він 

 – Бажаєш правди? То сідай і слухай, самовпевнений красунчику, – намагалася відтворити манеру поведінки моїх сусідок. Щоб було максимально зухвало. Максимально боляче.

   Він повільно сів навпроти ліжка, де вже вмостилася я.

– Почнемо з самого початку. Ти одним махом зіпсував моє життя. Мої плани. Мої мрії. Через тебе я ніколи більше не зможу бути звичайною травницею. Ніколи. Дурниця, правда ж? Ти певно вже й забув про це. Скільки ще ти таких дурниць учинив? Не думаю, що ти пам'ятаєш. У вас, бойовиків, дуже коротка пам'ять.Ну звісно. Де ви, а де усі інші. Ви нахабні, зухвалі покидьки. Всі у вас під ногами. Навіть стихійники не можуть вам протистояти. Я ненавиджу бойову магію, ненавиджу всіх бойовиків цього світу. Ти розчавив багато дівочих сердець навіть не задумуючись про це, ти розчавив мене. А я вирішила помститись. В першу чергу тобі, а в другу, усім бойовикам у твоїй особі. Чому ти смієшся? Весело?

– Не вірю Ні одному твоєму слову не вірю, – відповів він сміючись. Але сміх його був не природній. Він нервував і це було помітно.

– І я безмежно щаслива від цього. Бо це означає, що я досягла того, чого бажала найбільше. Я зуміла задурити голову кращому бойовому магу академії, ахаха. Це просто чудово що ти не віриш. 

– І в чому полягала твоя помста? В тому, щоб віддатись мені? 

– Не зовсім. В першу чергу я хотіла, щоб ти по вуха був закоханий у мене, щоб марив мною, дихати не міг…

– Це тобі вдалося, – промовив він тихо і я побачила в його очах приречення. 

    “Зберися, ганчірка, зберися! Інакше ти все зіпсуєш”

– Потім я б мала тебе кинути, але вирішила скористатись тобою ще для одної потреби. Як тобі моя кімната? Простора, красива і лише для однієї студентки. Як думаєш, за що мені така краса дісталася? – запитала посміхаючись.
    “Давай, Ельвіра, тримай обличчя. Залишилось ще трошки. Скоро все скінчиться. Ти не маєш права на помилку. Це гра не на життя, а на смерть і ти врятуєш як мінімум двох від кістлявих лап смерті”

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍