Читати книгу - "Ниті кохання, Софія Вітерець"

Розділ 56

Сукня висіла на шафі, манячи мене підійти й приміряти красуньку просто зараз, не чекаючи поки Міла змайструє справжнісіньке диво з мого волосся. Таня лиш зранку занесла мені вбрання й фату, одразу поділившись, що може доведеться шукати майстрів для зачіски й манікюру і місті, бо щось мало не всі попередні домовленості подруги скасувалися. Але як тільки Міла про це дізналася, не давала спокою, поки я не погодилася, що все зробить вона.

От тепер дівчата й крутилися навколо мене. Міла в меншому радіусі, Таня більшому. Обоє захоплені своєю справою. А я от тільки й могла думати, що про примірку. Вже уявляла себе у довгій атласній сукні з не по погоді, але дуже красиво відкритими плечима. Через затримку в ательє тільки фото й бачила, але вже божеволіла від неї.

– Готово! – нарешті промовила Міла, коли завершила останні штрихи і я підскочила, наче вжалена. – Та спокійніше, сукня нікуди від тебе не втече.

Я лиш махнула рукою й помчала до своєї рідненької красуньки. Миттю, але досить обережно перевдягнулася й назад до дзеркала.

– Вау! – промовила Таня, що стояла позаду.

Навіть не змогла нічого відповісти, настільки була в захваті. Білосніжна сукня плавними атласними хвилями, що переливалися при русі, спадала аж додолу. Масивні, але водночас невагомі рукавчики йшли прямісінько від ліфа й аж до корсета, оголюючи тендітні плечі та ще більше підкреслюючи покищо тонку талію. Передня частина сукні була трішки коротшою, даючи змогу не зашпортуватися об ніжну тканину, а задня довшою та створювала ілюзію шлефу.

Здавалося, що Таня перетворила мене на королеву. Але якщо вона не могла цього зробити фізично, то мою дитячу мрію вона втілила точно.

Вкотре поглянувши в дзеркало, нарешті почула, що хтось настирливо дзвонить у дверний дзвінок. Цікаво, скільки ж там чекають, щоб ми відкрили ці двері й чому взагалі ніхто не йде… Але один погляд на дівчат і все стало ясно – вони досі вражено дивилися на мене. Аж посміхнулася про себе, йдучи до дверей.

– Мамусю? Я думала зустрінемося вже там…

– А я думала, що такої краси ніколи в своєму житті не побачу, але ж як помилялася…– посміхнулася мама, вже підійшовши, щоб обійняти, а потім аж відскочила, ніби ошпарена.

– Ти чого?

– Хочеш, щоб я тобі тут сукню зіпсувала? Ану не мудруй. Знаю, що сукня красива, але всі вже там на тебе чекають. Ви ж не забули про час? – поглянула на годинник і так і застигла. Двадцять хвилин, а ми ще й на місце не приїхали.

– Тоді поїхали, – поспішила я й дівчата нарешті отямилися – попідскакували до мене, накинули мені куртку, самі швиденько перевдягнулися й ми помчали.

Так не хотілося спізнитися, що гнали на максимумі аж до самого заміського комплексу, на території якого вперше зустріли Тараса й Маргариту. Вони ж тепер першими зустрічали нас. Ніби вважали за обов’язок переконатися, що все буде добре.

– А ми говорили, що ця мить таки настане, – посміхнулася мила жіночка, показуючи, куди нам пройти, щоб привести себе до ладу. – Давайте швиденько, бо Артур вже трішки нервує.

– Дякую, – посмішка так і переслідувала мене увесь день.

Ми з дівчатами швиденько закидали відведене нам кімнатище, перетворивши охайну місцину на бозна-що, але кілька хвилин і я вже сіяла. Таня з Мілою також були готові. Як і мама, що затято порпалася у своїй сумочці.

– Ходімо вже, – промовила, прислухаючись до звуків із зали, що була розташована зовсім поряд.

– Чекай-чекай. Я тобі ось принесла. На щастя буде, – мама нарешті видобула красиву прикрасу для волосся прямісінько з надр сумки. – Твій тато нещодавно захопився нашою генеалогією й познаходив кілька сімейних реліквій. Решта все якийсь непотріб, а от ця краса точно має бути в тебе.

– Дякую, ма, – поцілувала найріднішу в щоку під трішки злий погляд, бо знову наражаю макіяж і сукню на небезпеку та побігла до Артура.

Двері за дверима і попри сукню все більше відривалася від подруг та мами. Буквально бігла назустріч нареченому та нашому спільному майбутньому і нічого не могло спинити мене.

– Ксеню, – Ден злегка заступив дорогу. – Я хотів дещо сказати…

– Може пізніше, – визирнула з-за його спини, вже бачачи заповітні двері.

– Я ненадовго. Пробач, що затримую. Просто хочу побажати вам щастя. Хотів сказати, що я їду.

– Та ми всі ж їдемо…– затнулася, бо таки всі, окрім мене. Але вирішила не говорити цього.

– Ні, ти не зовсім зрозуміла. Я їду до Америки й переводжу туди свою компанію. Ви й так прекрасно працюєте, а ми там справді зайві. Та вам з Артуром також не хочеться муляти око. Пробач, якщо щось не те зробив чи сказав, більше цього точно ніколи не повториться, – Ден схилив голову, скорчивши трішки винну пичку. – І ось, невеличкий подаруночок на прощання. Чесно кажучи, думаю він буде геть недоречним, але в око кинулася ця милота і я одразу згадав про тебе.

Я так і не знала, що промовити. Ден також не зміг сказати ні слова. Лиш посміхнувся, поглянувши на мене з неприхованим смутком в очах і пішов геть. Я ж залишилася в коридорі, стискаючи браслет, який ідеально пасував для мого образу.

– Доню, чого чекаєш? – запитала мама, повертаючи мене до реальності.

Похапцем вдягнула браслет та поспішила до заповітних дверей. Буквально ввірвалася у залу, пролетівши довгу доріжку. Частково не хотілося ще більше затримувати не так вже й багато гостей, а частково хотілося опинитися поруч з Артуром.

– Так-так-так, – посміхалася, відповідаючи на заповітне питання й поглядаючи вже виходить на свого коханого чоловіка.

– Можете поцілувати дружину, – промовив священник, але я перша потягнулася за найсолодшим на світі поцілунком.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍