Читати книгу - "Підкорись мені, дівчинко, Ванда Кей"

Розділ 41

ФЕЛІКС

 

- Гей, ау, куди ти лізеш? Зараз звалишся, - кричу я Поліні, відчинивши вікно своєї кімнати і виглядаючи назовні.

Перед очима жалюгідне видовище - мій кіт Мотя виліз на дерево, а Поліна намагається дістати його. Мотя продовжує своє сходження, прагнучи до верхівки абрикоси і переможно спостерігає за її жалюгідними спробами дістатися до нього. Навіть із висоти другого поверху чітко видно, як тремтять її коліна. Вона стоїть під деревом, високо задерши голову, хапається руками за стовбур, намагаючись дотягнутися до нижньої гілки. Не капітулює. Божевільна, не інакше. Гілка квола, не витримає ваги людського тіла. При цьому на обличчі повна розгубленість. Своїм тоненьким голоском, у якому чітко чути істеричні нотки, кличе нашого пухнастого шалапая.

- Кіт не хоче спускатися з дерева, я турбуюся, що він розіб'ється, - нарешті наважується вона підняти на мене очі й повідомити новину.

- А навіщо ти його туди загнала? Знічев'я? - я не змінюю свого суворого голосу. - Думаєш, я зараз усе кину і побіжу до тебе на допомогу?

- Я не просила тебе ні про що, просто Мотю шкода, - додає вона, підіймаючи на мене свої величезні очі. Допоможи, будь ласка, а? - трохи подумавши, додає вона, усвідомивши всю безвихідь свого становища.

- Зараз спущуся, ось біда на мою голову, - я продовжую вдавати з себе буркотуна.

Мчуся їй допомагати й визволяти нашого усім відомого провокатора Мотю. Насправді, упустити таку нагоду побачити її очі, що благають про допомогу, я не можу.

Перевага над нею, відчуття своєї влади - окрилює мене. Вона слабка, а я сильний. Вона не може, а я можу. Це - кайф.

Дістаю драбину з комори і прямую на допомогу Поліні.

Напружуюся щосили, щоб встигнути не допустити трагічної кінцівки - тягну важку величезну драбину, ледь не обриваючи рук.

Стоїть моя ботаніха - зовсім поникла, опустивши голову на груди. Пасма густого волосся, на якому веселяться промені сонця, падають на обличчя, закриваючи більшу частину. Очі на мокрому місці.

Наблизившись до неї, вкотре відчуваю затьмарення розуму, немов провалююся в безодню, дивлячись у глибину її очей, відчуваючи на собі її тривожний, насторожений погляд. Я відчуваю, як мене починає потрясати від близькості до неї. Я жадібно втягую в себе запах її тіла немов залежний. У мене зводить вилиці від передчуття, бажання відчути солодкість і м'якість її губ, які ніхто ніколи не цілував. Я буду першим...

Стоїть така беззахисна переді мною. Уся в моїй владі.  Боїться, що допомоги нізвідки дочекатися, і не бачить, що цей негідник Мотя, який розбурхав увесь будинок, розлігся за її спиною на тротуарній плитці, підставивши своє черевце ласкавому сонечку.

 - Мотя втік, - вона розводить руками, не виявивши кота на дереві.

Кіт починає тертися об її ноги і вона, опустивши очі, помічає його.  Хапає і притискає тільце негідника до себе. При цьому очі захоплено розорюються і вся вона миттєво перетворюється. Сяє, як відроджена пташка Фенікс.

 - Тобі навіть кота не можна довірити, віддай мені його зараз же, у кота є господар, - вимовляю я у звичній для себе агресивній манері.

Бачу, як вона починає задкувати. Природно, відпускати кота вона не збирається. Навіть й не думає слухатися мене. Дивиться на мене з побоюванням, якось уся скукожилася... Чого доброго, ще сльозу пустить. Поліна розвертається, однозначно збираючись бігти від мене, прихопивши Мотю з собою.

Я шукаю куди б прилаштувати драбину, яку все ще тримаю в руках і яка тут так недоречна. Кидаю її на землю і прямую вглиб ділянки, по п'ятах втікачки.

Поліна біжить, серед кущів і дерев, гілки яких безжально дряпають її відкриті ноги й обличчя. Біжить стрімголов, не розуміючи, що це цілковите нерозсудливість - ділянка з усіх боків огороджена парканом, і немає на ній такого місця, де вона була б у безпеці.

 - Стій - кричу я, намагаючись зупинити її й захистити від можливих травм. Набираю швидкість. Але вперта не звертає уваги ні на що й продовжує тікати.

Я за дві секунди наздоганяю її і, хапаючи за светр за її спиною, що вільно майорить, змушую обернутися. Тканина в моїх руках натягується, вона смикається і светр з'їжджає з її плеча. За інерцією вона впирається в мої груди. Тепер вона стоїть настільки близько до мене, з оголеним плечем, що у мене перехоплює подих. Серце б'ється об ребра з жахливою, нереальною швидкістю. Наші тіла розділяє тільки Мотя, який від переляку починає видавати жалібне нявкання.

 - Мені доведеться все розповісти татові. Як ти знущаєшся над котом. Нехай він дізнається, яка ти жорстока насправді, кого він прихистив у себе в будинку.

В її очах з'являються сльози.

- Не треба. Будь ласка, - можна почути її жалібне благання. - Я не хотіла. Ти ж бачив, він сам...

- А кого це хвилює? - я криво усміхаюся. - Ні, я все-таки скажу йому. Нехай усі знають, яка ти. Ти хочеш залишитися в нашому домі?

- Так... - тихо відповідає вона.

- Тоді тобі доведеться грати за моїми правилами. Одне моє слово - і ти вилетиш звідси пробкою. Ти це розумієш?

- Розумію.

Я торкаюся пальцями до її підборіддя і притягую на себе. Вкотре немов провалююся в тартарари, тону в глибині її бездонних очей.

- Тоді будеш робити те, що я скажу тобі.

Її очі дивляться на мене і я в них бачу німе запитання - "Що ти хочеш, щоб я робила?"

Вона в моїй владі. Нарешті.

Шалено красива і така до тремтіння близька. Тепер моя.

- Поцілуй мене.

- Щ-що? - очі Поліни розширюються, вона відпускає кота на землю і відштовхує мене. Встигає тільки зробити кілька кроків убік і я притискаю її до паркану.

- Цілуй мене, - я нависаю над нею все ближче схиляючись до губ.

- Не жартуй так...

- Я не жартую, - обриваю її, відчуваючи, як мене починає трусити від близькості до неї. Я жадібно втягую в себе її запах, немов залежний. - Цілуй. У губи.

Вона нервово ковтає і залишається нерухомою. Я ж божеволію від передчуття відчути солодкість і м'якість її губ, які ніхто ніколи не цілував. Я буду першим...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍