Читати книгу - "Амадока"

і запевняючи, що любить набагато більше від інших двох доньок.

Уляна не помітила навіть, коли ніж увійшов у горло тварини. Все це сталося на розслабленому видиху, в напівсні. Авель продовжував любовно шепотіти, поки двоє помічників з усієї сили притримували сильне велике тіло, яке страшно билося, товклось об підлогу. Уляна враз відчула, що це надходить кінець: і навіть не кінець теличчиного життя, а кінець усього, кінець світу. Тіло дівчинки вібрувало разом зі стінами будівлі, дивні звуки, що рвалися з перерізаної трахеї тварини, виявилися чомусь напханими до Уляниної горлянки.

Ну не треба, не плач, — сказав хлопець, не наважуючись взяти її за руку. Він стояв поруч, але дивився не всередину, крізь щілину, а на Уляну. Його блискучі очі з тяжкими повіками були наповнені співчуттям і жалем.

Ти не бійся, чуєш, — продовжував він говорити українською і своїм голосом ніби погладжував її по волоссю. — Це порятунок для тварини. Це для тварини добре. Вона цього хоче. Її душа піднімається вище.

Їй боляче, — заревіла Уляна, з’їхавши додолу. Сльози залили її скривлене почервоніле обличчя. — Вона думала, що все буде добре, а її вбили.

Пінхас сів поруч і зашепотів серйозно й по-діловому, розповідаючи, що тваринам не боляче і не страшно. Тато робить усе дуже швидко — і саме так, щоби не завдавати страждань. Він говорить їм добрі речі, говорить про любов, заколисує, а потім швидко і вправно перерізає трахею та стравохід, і тварина тут же непритомніє і не відчуває більше нічого. Її тіло смикається, але це тільки зовні виглядає страшно. Сама тварина вже звільнена. Вона на свободі.

Пінхас був сином Авеля Бірнбаума.

фотокартка: Нагірянський тунель ізсередини

Вони не розуміли, що з ними діється. Це не мало назви, але сповнювало гуркотом і дрижанням, як каменепад, як селевий потік, що злизує хати з поверхні землі. Їхні тіла почали різко і багато пітніти, виробляти запах. Прислухаючись до землетрусу, якого, крім них двох, ніхто більше не зауважував, вони забували вдихати чи видихати, їхні серця переставали битися, щоби за мить заторохтіти навіженими калатальцями. Було млосно, нудотно. Широко розплющені очі — сіро-зелені й карі — гарячково ковзали по навколишніх предметах і краєвидах, шукаючи. Коли знаходили одне одного, вони злипалися переляканими отупілими поглядами і дихали широко відкритими ротами. Почервонілі очі пекли і сльозилися від безсоння. Обриси розмивалися, туманилися від виснаження та голоду. Про це не можна було нікому казати. Вони не розуміли, що з ними відбувається, їм було страшно і солодко, було нестерпно, хотілось усе припинити, хоча вони нічого не робили. Не знали, що саме треба з’їсти чи випити, яку потребу справити, щоб усе вляглося, затихло. Не відали, як потамувати бажання, тому що не знали, яке саме бажання відчувають.

Діти ховалися від людей. Ходили полями до Підзамочка під палючим сонцем. Пінхас рвав для Уляни зелений горошок, лущив стручки і скидав горошинки в її долоню. Уляна згрібала кульки з долоні пожадливими губами, всі одразу. Розжовувала свіжу зелену кашку, змішану зі слиною. Висохлі грудки землі розколювалися під їхніми ногами. Сонце напікало потилиці. Крайки вух згорали до червоного і лущилися. Так само, як і носи. У Пінхаса менше. У нього пітніло волосся, ще більше загорталося в кучері. Уляна запускала розчепірену п’ятірню в його завитки. Рясні краплини розліталися навсібіч. Уляна злизувала солоний присмак зі своїх губ.

Сорок хвилин розпеченим полем, потім годину лісом. У тіні дерев після спеки дітей починало морозити. Вони майже не розмовляли, просто цілеспрямовано й наполегливо прямували поруч або одне за одним. Сиділи під мостом над потічком, тримаючи ноги у воді. Ловили жабу. Слухали, як їде потяг із Гусятина. Двічі проходили наскрізь Нагірянський тунель, усі двісті шістдесят метрів — тримаючись за руки, в цілковитій темряві, відчуваючи на щоках подих підземелля, вдихаючи запах вугілля та заліза. Уляна йшла попереду, тримала Пінхаса вологою від переляку долонею. Обоє дрібно тремтіли від збудження й захвату. Другого разу, коли вони вже побачили сліпуче біле сяйво виходу попереду себе, штрика загуділа наближенням потяга. Діти кинулися бігти. Гострі камінці порскали з-під їхніх розтоптаних незручних черевиків.

Червоні від напруги, вони попадали на траву насипу. Потяг торохтів повз них, важкий і невблаганний. Уляниним тілом прокочувалися спазми. Вона не знала, що це, але більше не мала сили лякатись. Сиділи на віддалі простягнутої руки одне від одного, але їхнє важке уривчасте дихання сплелося в спільне протяжне хрипіння. Очі ковзали вагонами.

Коли запала тиша і заспокоїлось дихання, діти почали усміхатися одне одному, не кажучи ні слова. Усмішки перейшли в регіт, регіт — у сльози. Вони привалилися тілами одне до одного, пообм’якали. Відчували свої напружені від сміху нутрощі. Світлий пух передпліч торкався темних волосинок. Засмаглі, гострі й подряпані Улянині коліна біля Пінхасової щоки. Її збиті до крови кісточки.

Пінхас вийняв із мішечка, який весь час носив на спині, і простягнув їй батькову металеву манірку. Там була вода з Королівського джерела на Королівській вулиці. З джерела колись пив чи то король Польщі Ян Собєський, чи то його кінь. Тепер із нього брали воду на мацу. Вода позаливала їм одяг, затекла Уляні за пазуху.

Знесилені, мовчки дивились поперед себе. Якісь люди зупинились на віддалі з протилежного боку штрики і показували на них пальцями.

фотокартка: чорна скриня

Ні твоя баба, ні її сестри не могли пригадати, з якої нагоди їм зробили цей знімок. Швидше за все, батько, який легко улягав навіюванням сторонніх осіб, з ентузіязмом пристав на нав’язливу пропозицію нахабного фотографа, який, потерпаючи від незацікавлення містян таким іще недавнім чудом техніки, покинув невелике приміщення фотоательє «Німанд», розташоване на Гімназіяльній поруч із пожежною сторожею, і став підходити до людей на вулиці, переконуючи їх не втрачати рідкісного шансу. Він мав на голові світле канотьє, обхоплене широкою лискучою стрічкою, і носив на плечах свою масивну і страшну чорну камеру в дерев’яній скрині.

Батько привів його до хати, і мама налила їм обом росолу. Уляна якраз повернулась зі школи і навідріз відмовилася переодягатись у святковий одяг, як це зробили її молодші сестри. Помиті і зачесані, вони не до кінця розуміли, що відбувається. Особливо Христя: вона не зводила нажаханого погляду з чорної скрині, оперезаної потертими шкіряними пасками. Уляна схилилась до сестри і прошепотіла їй на вухо, що в тій скрині дядько тримає маленьку дівчинку з білими очима. Вона сидить, скорчившись у тісняві, і не може рости. Христя вибухнула слізьми й утекла з хати. А Нуся, виявивши найвищу готовність, пояснила мамі причину