Читати книгу - "Засвідчення"

погризла футляр і корпус, те й те замазалося багном, усе в трав’яних плямах. Але тепер телефон мав іще живіший вигляд, ніж тоді. З вигляду неначе щось таке, що виряджалося на пошуки або на риття нори, а це повернулося відрапортувати.

Під телефоном, на щастя, була записка від хазяйки. Тремкими кривулями власниця написала: «Це знайшов учора косар газону. Будь ласка, викидайте телефони у сміття, якщо вже ними не користуєтесь».

Він пожбурив його в кущі.

У вранішньому світлі, під час дедалі довшої прогулянки дверима й коридором до свого кабінету, оте воскрешення у Керманичевій пам’яті Вітбі на стелажі, затиснутого в полицю, та його тривожних «шедеврів» на стіні, набуло трохи зміненої, простимішої форми: тривалий розпад, відкриття якого для нього є особисто невідкладне, але для Південного Округу — лиш один симптом із багатьох способів вивести Вітбі зі «зловісного» досьє та помістити в справу під заголовком «потребує нашої допомоги».

Проте, опинившись у себе в кабінеті, він сушив голову, намагаючись уторопати, що ж робити з Вітбі — чи той підпадає під його юрисдикцію, а чи під повноваження Ґрейс? Чи спокійно вона до цього поставиться, чи згладить ситуацію, сказавши щось на кшталт: «О, цей Вітбі»? Можливо, вони разом із Ґрейс підуть до тієї секретної кімнати Вітбі та як слід посміються над гротескним живописом, який там знайдуть, а потім удвох зафарбують це білим. А потім поїдуть на ленч із Чіні та Сью, гратимуть у настільні ігри та ділитимуться обопільною любов’ю до водного поло. Сью скаже, ніби він з нею не погоджується: «Ми не повинні сприймати значення слів як належне!», а він закричить: «Ви маєте на увазі такі слова, як „межа“?», а вона відповість: «Так, саме це я й маю на увазі! До вас дійшло! Ви зрозуміли!» А далі буде імпровізований сквер-данс[29] витанцьовування у повітрі, розчинення в хаосі тисяч світозарних зелених папоротей і чорних осяйних мух-одноденок, які шугають поперек доріжки.

Або ні.

Розлючено рикнувши, Керманич відклав питання про Вітбі та знову зарився в директорські нотатки, тримаючи в пам’яті дані Ґрейс про ідею фікс директорки, водночас намагаючись зробити пророцтво за цими висушеними нутрощами — більше, ніж вони фактично містили. Що ж до Вітбі, то він хотів за мить просто дистанціюватись і мати час, щоб не бачити більше руки, яка простягається до нього.

Подумки він повернувся до маяка, виходячи зі слів Ґрейс, що вона йому сказала. Яке було призначення цього маяка? Попереджати про небезпеку, рятувати судна прибережного плавання, а також забезпечувати кораблям швартування. Що це означало для Південного Округу, для директорки?

Серед нашарувань у замкненій шухляді найкричущішими були свідчення про маяк, у тому числі сторінки, які підтвердила Ґрейс: їхня поява в результаті розслідування нерозривно пов’язувалася з історією острова на півночі. У цього острова були численні назви, от наче жодна не могла до нього приліпитися, аж доки сьогодні він став відомий як Нуль-острів у Південному Окрузі, хоча дехто охрестив його Островом «Ігрек», як і в міркуваннях: «Чому ми маємо його досліджувати?»

Що зачаровувало — навіть резонувало, так це те, що сигнальний вогонь маяка на узбережжі спочатку був розміщений на маяку Нуль-острова. Але шляхи судноплавства змінилися, і нікому не був потрібен маяк, що допомагає суднам плавати мілководдям та уникати мілин. Старий маяк почав руйнуватися, проте око йому викололи ще раніше.

Як зазначила Ґрейс, той сигнальний вогонь найбільше цікавив директорку: це першокласний об’єктив, про який можна було сказати не просто як про інженерне досягнення, а й як про витвір мистецтва. Понад дві тисячі окремих лінз були вставлені у латунний каркас. Світло від ліхтаря відбивалося, переломлювалося лінзами й призмами і спрямовувалося в бік моря.

Увесь апарат можна було розбирати й перевозити посекційно. «Світловими характеристиками» можна було маніпулювати в будь-який можливий спосіб. Зокрема вигинати, випрямляти, направляти для віддзеркалювання од кожної поверхні рекурсивною петлею, так, щоб промені не виходили назовні. Повертати в різні боки. Направляти по спіральних східцях, які ведуть нагору. Спрямовувати у відкритий простір. Направляти у розчинений люк, де лежать стоси журналів і польових щоденників експедицій.

Тривожна замітка, яку відхилив Керманич, тому що у нього в мозку вже не лишилося ні шпаринки для шкідливих умовиводів, — перекреслена та зіжмакана, на звороті квитка на якусь бузувірську блікерсвільську виставу місцевого розливу під назвою «Гамлет розкутий»: «Тут більше щоденників, ніж самих членів експедицій». Він ніде не бачив звіту про кількість щоденників, та й не розраховував побачити.

«Науково-спіритична бригада», що працювала на цьому узбережжі з п’ятдесятих років, була зациклена на маяках-близнятах. І от начебто НСБ поділилася чимось особисто з директоркою, то вона й учепилася в історію маяка, дарма що Південний Округ як інститут давно вилучив це з «доказів стосовно утворення Нуль-зони». Кількість видертих сторінок та обведені колом уривки з книги під заголовком «Знамениті маяки» зазначали, що цей сигнальний вогонь доставили кораблем, ще до того як у країні розпочалася громадянська війна, від виробника, чиє ім’я напівдорозі кануло в Лету. «Таємнича історія» містила оповідь про сигнальний вогонь, заритий у піску, щоб уберегти від чужих очей, як однієї сторони, так і другої, потім переправлення на північ, потім його поява на півдні, і, врешті-решт, об’явлення на Нуль-острові забутого узбережжя. Керманич визнав цю історію не так таємничою або загадковою, як роздутою в суєтному прагненні, як надмірну метушливість у витрачанні стількох сил, змарнованих на перевезення та перетягування цього сигнального вогню, навіть у розібраному вигляді, усією країною. Кількість миль, які подолав цей сигнальний вогонь, аж доки й знайшов своє справжнє пристанище — ось насправді єдина таємниця, як і те, чому комусь на думку спало змалювати туманний сигнал як звучання, схоже на ревіння «двох величезних биків, підвішених за хвости».

Та все ж гаки це захопило директорку, або так здається, приблизно під час планування дванадцятої експедиції, якщо він може довіряти датам на вирізках зі статей. Які менше цікавили Керманича, ніж факт, що директорка й надалі анотувала, змінювала, додавала дані та їхні фрагменти, доповнювала інформацією з джерел, яким не довіряла, — джерел, що з якогось безумства не включені до архіву ПУД Ґрейс і не згадувані в жодній нотатці чи примітці, які він переглядав. Це його розлютило. Як і банальність цього, аякже, начебто під час безперервного перегляду він вишукує те, що вона вже знала, або те, що, як вона відчувала, випущено з уваги. Чи повідомлення, яке директорка передала Керманичеві, означає, що він має відновити давні версії розслідування, а чи те, що в