Читати книгу - "Нічний черговий"

її цього разу були перехоплені на потилиці стрічкою.

— Сідай, Діді, — сказав я, коли підійшли крісла, запропонувавши їй місце біля себе.

— Не заперечую, — Діді підійшла, грюкаючи важкими черевиками, й сіла. Ми мовчки попливли над вершинами, освітленими ясним зимовим сонцем.

— Ви не проти? — спитала Діді, виймаючи пачку сигарет.

— Проти, — буркнув я.

— Гаразд, татку, — погодилась Діді. Потім захихотіла. — У вас усе гаразд? — спитала вона.

— Усе прекрасно.

— Але катаєтеся ви тепер гірше. Докладаєте більше зусиль.

Я знав, що це правда, але мені неприємно було її почути.

— Утома, — відповів я з гідністю. — У мене було багато справ.

— Воно й видно, — спокійно промовила Діді. — Адже ви тут з дамами. — Вона тихенько клацнула язиком. — Одного дня ці жінки розіб'ються на смерть.

— Я теж казав їм це.

— Б'юсь об заклад, якби поруч з ними не було чоловіків. — не знаю, чи таке буває взагалі, — вони б і двох метрів не проїхали до ладу. Зате як чудово одягаються! Якось я зустріла їх у магазині, вони хапали там усе, що їм траплялось на очі.

— Вони — гарні жінки, — спробував я виправдати своїх подруг,— і хочуть виглядати якнайкраще.

— Якби їхні штани були ще вужчі хоча б на дюйм, — сказала Діді, — вони б уже вбилися на смерть.

— Але з тебе теж штани не спадають.

— Ото порівняли! — вигукнула вона. — Я належу до іншого покоління.

— Ти казала, що можеш показати мені місто.

— Коли ви не будете зайняті, — нагадала Діді. — Але я бачу, у вас мало вільного часу.

— Ти можеш приєднатися до кас, — запропонував я. — Дами радо познайомляться з тобою.

— Не хочу, — відказала вона твердо. — Ви, звичайно, будете обідати в клубі «Орел».

— Звідки ти знаєш?

— Але ж будете?

— Так.

— Я здогадалася. — В її голосі пролунав скорботний тріумф. — Жінки, які так одягаються, завжди там обідають.

— Але ж ти їх навіть не знаєш.

— Я живу у Гштаді вже другу зиму. І навчилася розрізняти людей.

— Хочеш пообідати з нами?

— Ні, дякую. Це не для мене. Не люблю пустих балачок. Особливо з жінками. Коли знищують чиїсь репутації. Коли крадуть чужих, чоловіків. Містере Граймс, ви змушуєте мене розчаровуватись у вас.

— Я? Чому?

— Бути в такому місці... З такими жінками...

— Це дуже порядні дами, — сказав я. — Не суди не знаючи. Вони ще не знищили жодної репутації.

— Мене примусили сюди приїхати, — провадила вона уперто. — Це ідея моєї матері: молода, добре вихована дівчина має здобути освіту у відповідному місці. Освіту! Ха! Чого нас тут навчать? Як бути нікому не потрібними і говорити при Цьому трьома мовами? І що таке розкішне життя?

Гіркота в її голосі була зовсім дорослою, геть несподіваною для вгодованої гарненької шістнадцятирічної американки, яка поволі летить над казковими, запорошеними снігом і осяяними сонцем Альпами.

— Гаразд, — мовив я, відчуваючи всю непереконливість того, що кажу. — я певен, що ти не виростеш непотрібною людиною. Хоч скільки б ти знала мов.

— Якщо все це не вб'є мене.

— В тебе є якісь плани на майбутнє?

— Я хочу стати археологом, — відповіла Діді. — Розкопувати рештки давніх цивілізацій. Чим старіших, тим краще. Хочу втекти якомога далі від двадцятого століття. Принаймні від того двадцятого століття, яким його бачать мої батьки.

— Думаю, ти до них занадто сувора. — Я захищав не тільки її батьків, а й самого себе. Адже ми з ними належали майже до одного покоління.

— Не будемо говорити про моїх батьків, якщо ви не заперечуєте,— попросила Діді. — Давайте краще поговоримо про вас. Ви ще не одружилися?

— Ні.

— Я теж не хочу одружуватись. — Вона з викликом подивилася на мене, ніби запрошуючи прокоментувати цю заяву.

— Як я чув, це тепер входить в моду, — зауважив я.

— На це є поважні причини. — Ми наближалися до верхівки гори, треба було виходити з підйомника. — Якщо ви коли-небудь схочете покататись зі мною наодинці, — на останньому слові вона зробила наголос, — залишіть для мене в готелі записку. Я там часто буваю. — Ми зійшли з крісел і взяли лижі. — На вашому місці я не лишалася б тут довго. Тутешній клімат вам не підходить.

— А що мені підходить?

— Вермонт. — Вона нахилилась і почала швидко і вправно пристібати лижі. — Маленький Вермонт, де люди самі заробляють собі на життя.

Я взяв свої лижі на плече. До клубу, який був за півсотні кроків від підйомника, вела добре утоптана стежка.

— Будь ласка, не сердьтеся на мене, — попросила Діді. — Я недавно вирішила в деяких випадках говорити тільки те, що думаю.

Щось штовхнуло мене до неї, я нахилився і поцілував її рожеву холодну щічку.

— Чудово, — сказала вона. — Дякую. Бажаю вам розкішно пообідати. — Вона, безумовно, чула, як розмовляють Лілі і Юніс. Потім вона відштовхнулась і помчала вниз. А я пішов у клуб.

Фабіан з'явився на терасі клубу, коли ми вже допивали другу порцію коктейлю. Він був одягнений не для катання, але мав дуже елегантний вигляд у своєму светрі з високим коміром, блакитному тірольському жакеті, світло-коричневих вельветових штанях, що добре сиділи на ньому, та високих замшевих спортивних черевиках. На мені був лижний костюм, який я придбав у Санкт-Моріці. Штани вже обвисли ззаду й на колінах, і я почував себе не зовсім зручно. Я був певен, що інші добре вдягнені відвідувачі ресторану пошепки цікавилися, що за дивна персона з'явилась у такій вишуканій компанії. Діді має рацію — моє місце у Вермонті.

Високо в блакиті неба над нами непорушно висів птах, розкинувши широкі крила. Це міг бути орел. Чим він годується в цій долині?

— Добрі новини? — спитав я у Фабіана, коли він, поцілувавши жінок, замовив собі коктейль.

— Час покаже. — Фабіан полюбляв з усього робити таємниці.

Я намагався не показувати стурбованості.

— Сподіваюсь, Дугласе, ви нічого не матимете проти, — озвався він трохи згодом. — Після обіду в нас ділове побачення.

— Якщо дами нам вибачать, — зауважив я.

—