Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

поезії, — я все ж таки дужче боюся прокляття небіжчиків, аніж ненависті живих.

— Телепень! — вигукнула Карконта.

— А ви знаєте, — спитався панотець, — що він укоїв, той Фернан?

— Чи знаю я? Авжеж, знаю!

— То кажіть.

— Твоя воля, Ґаспаре, — знову впала у річ Карконта, — роби, як хочеш, та ліпше було б тобі промовчати.

— Цього разу, либонь, ти таки правду кажеш, — сказав Кадрус.

— То ви не хочете казати? — спитався священик.

— А нащо? — відказав Кадрус. — Якби сердега Едмон був живий і прийшов до мене дізнатися раз і назавжди, хто його друг, а хто ворог, тоді це була б інша справа; та ви кажете, що він на тім світі; він уже не може ненавидіти, не може помщатися, тож облишмо все це.

— То ви хочете, — сказав панотець, — щоб цим людям, яких ви вважаєте віроломними і облудними друзями, перепала винагорода за вірну дружбу?

— Правда ваша, панотче, — відказав Кадрус. — Та й що для них той Едмоновий спадок? Крапля в морі!

— Не кажучи вже про те, що ті люди можуть роздушити тебе однісіньким пальцем, — устряла жінка.

— Ти ба! Невже ці люди такі могутні й заможні?

— То ви нічого про них не знаєте?

— Ні. Розкажіть мені.

Кадрус замислився.

— Ні, знаєте, це було б задовго.

— Як хочете, друже мій, можете нічого не казати, — відповів священик, удаючи байдужого, — я поважаю ваші вагання. Ви чините, як мусить учинити кожна добра людина; про це не будемо більш балакати. Що мені доручили? Уволити останню волю вмирущого. Отож, я продам цей самоцвіт.

І він знову дістав пудельце з кишені, відчинив його, і камінь знову засяяв перед захопленими Кадрусовими очима.

— Ось іди, жінко, та поглянь на сеє диво, — хрипко озвався він.

— Самоцвіт? — підводячись, поспиталася Карконта. Потім досить твердою ходою побралася униз. — Що за самоцвіт?

— А ти хіба не чула? — поспитався Кадрус. — Цей самоцвіт Едмон заповів нам: по-перше, своєму батькові, по-друге, трьом друзям: — Фернанові, Данґлярові, мені і своїй нареченій Мерседес. Самоцвіт коштує п’ятдесят тисяч франків.

— Ох, що за чудовний камінь! — вигукнула Карконта.

— То п’ята частка цієї суми належить нам? — запитав Кадрус.

— Авжеж, — відказав панотець, — із додаванням на рахунок частки Дантесового батька, котру, як я гадаю, маю право я поділити поміж вами чотирма.

— А чому ж поміж чотирма? — запитала Карконта.

— Бо ви четверо Едмонові друзі.

— Зрадники — не друзі! — глухо буркнула Карконта.

— Оце я казав, — мовив Кадрус. — Винагороджувати зраду чи й переступ — це гріх, навіть блюзнірство.

— Ви самі хочете цього. — спокійно відказав панотець, знову ховаючи самоцвіт до кишені своєї ряси. — Дайте тепер мені адреси Едмонових друзів, щоб я міг уволити останню його волю.

Піт рясно котився Кадрусовим обличчям. Священик підвівся, підійшов до дверей, щоб поглянути на коня, і знову сів на своєму місці. Кадрус і його дружина дивилися одне на одного з незрозумілим виразом.

— Самоцвіт міг би перепасти тільки нам, — сказав Кадрус.

— Ти так гадаєш?

— Панотець не буде нас обманювати.

— Роби, як хочеш, — відказала Карконта, — я вмиваю руки.

І вона знову піднялася східцями, тремтячи від лихоманки. Хоч була спека, зуби її цокотіли.

На останній сходинці вона зупинилася.

— Подумай добре, Ґаспаре, — сказала вона.

— Я вже вирішив, — відказав Ґаспар.

Карконта зітхнула і зникла у своїй кімнаті; чутно було, як мостини зарипіли під її ногами і як затріщав фотель, що в ньому вона вмостилася.

— То що ви там вирішили? — запитав панотець.

— Розповісти вам усе, — відказав корчмар.

— Як по правді, то це найліпше, що ви можете вчинити, — сказав панотець. — Не тому, що мені кортить дізнатися те, що ви воліли б приховати від мене, а тому, що буде ліпше, якщо ви допоможете мені поділити спадок згідно з волею спадкодавця.

— Сподіваюся, що так, — відказав Кадрус, у якого щоки аж шарілися від надії й захланності.

— Я слухаю вас, — мовив священик.

— Зачекайте, — сказав Кадрус, — нас можуть не до речі урвати, і це буде прикро. Та й іншим нема чого знати, що ви були тут.

Він підійшов до дверей, замкнув їх і задля дужчої певності накинув нічний засув. Тим часом панотець обрав собі гарне місце; він сів у кутку, щоб залишатися в тіні, тоді як світло буде падати на обличчя співрозмовника. Схиливши голову і склавши, чи радше зціпивши, руки, він приготувався уважно слухати.

Кадрус посунув ослона і сів напроти нього.

— Пам’ятай, не я тебе змусила! — пролунав тремтливий голос Карконти, наче вона бачила крізь мостини, що коїться унизу.

— Добре, добре, — сказав Кадрус, — доста; беру все на себе.

І він почав розповідати.

VI. Кадрусова розповідь

— Передовсім, — сказав Кадрус, — мушу попросити вас, панотче, щоб ви дещо пообіцяли мені.

— І що ж саме? — спитався панотець.

— Якщо ви колись скористаєтеся тими відомостями, що їх я вам подам зараз, то ніхто не повинен знати, що ви здобули їх від мене, адже люди, про яких я буду оповідати, заможні й могутні, і якщо вони хоч пальцем мене зачеплять, то роздушать, мов скло.

— Заспокойтеся, друже мій, — відказав панотець, — я священик, і всі таємниці помирають у моїм серці; пам’ятайте, що у нас немає іншої мети, як тільки належно виконати останню волю нашого друга. Кажіть і не щадіть нікого, але без ненависті, кажіть правду, самісіньку щиру правду. Не знаю я і, либонь, уже ніколи не знатиму тих людей, що про них ви мені розповісте. Крім того, я італієць, а не француз, належу Богові, а не людям; повернуся я до мого монастиря, що з нього вийшов тільки для того, щоб уволити останню волю вмирущого.

Ті переконливі докази, здавалося, додали Кадрусові трохи певності.

— То я хочу чи навіть мушу вивести вас із омани щодо тієї дружби, яку сердега Едмон вважав такою щирою і непохитною.

— Будьте ласкаві, почніть із його батька, — попросив панотець. — Едмон багато розповідав мені про батька, він так любив його.

— Це сумна історія, — сказав Кадрус, хитаючи головою, — початок, ви, мабуть, знаєте.

— Авжеж, — відказав абат. — Едмон розповів мені все, що було, до тієї миті, коли його заарештували в маленькому шинку на марсельській околиці.

— У «Резерві»! Як зараз усе я бачу.

— Адже то були чи не заручини?

— Так, і обід, що весело розпочався, скінчився сумно: увійшов поліційний комісар із чотирма вояками й заарештував Дантеса.

— На цьому закінчується те, що я знаю, — сказав священик. — Дантес знав лише те, що стосувалося його особисто, тому що він уже ніколи більше не бачив нікого з тих, кого я вам назвав, і нічогісінько про них не чув.

— Так ось, коли Дантеса заарештували, пан Моррель подався до Марселя, щоб дізнатися, у чім річ, і здобув дуже невеселі відомості. Старий батько повернувся додому сам,