Читати книгу - "Морфій"

вистачить, Ідзі важливі чоловіки, жінки й діти, не поляки і німці, Іґа не зважає на політику, Іґа — справжня жінка.

— Ну то маєш гроші чи ні?.. — допитується Саломея.

Чи маю я гроші?

Костику, зараз саме час тобі зізнатися собі, правда ж? Зрештою, в тебе в кишені лежить тисяча доларів. Німцеві на Шуха ти дав дві, зголосився ж, що віддав три. Що ти собі тоді думав? Нічого не думав, чому б ти мав про щось думати, ти зробив що зробив, а я шепотіла, що тобі так належить, за ті гроші, які визволять Іґу, ти не чув моїх шепотінь, але чув тембр мого голосу, чув.

— Маю, — відповів.

Ну, маю гроші. Маю тисячу доларів. Маю, що тут зробиш. Вони мені належали, я ж не міг бути на безгрошів’ї, немає нічого гіршого від безгрошової безликості.

Саломея нараз стала м’якою, теплою, солодкою, як карамель, ллється поволі, як карамель.

Її м’які білі лапки навколо моєї шиї, відпихаю її, шукаю погляду Іґи, сподіваюсь побачити там погорду і спротив, але знаходжу тільки турботу, присоромленість, присоромленість таку, ніби то вона просто переді мною тулиться до якогось бахура.

— Якщо маєш гроші… То ходімо. Я подзвоню, викличу машину.

Я отетерів.

— Маєш удома телефон?

Раніше не мала.

— Аякже. Без телефону важко.

— Але хто ж тобі його провів, зараз?.. — я мало не крикнув.

Усміхнулася.

— Ти ж собі також раду даєш, Костику, хіба ні?

Я про це зараз думати не міг.

— Візьми… знаєш що, — сказали мої вуста, сказав мій голос, я не сказав.

Кивнула, тоді підійшла до телефону і сказала щось у слухавку російською.

Іґа стала у дверях, присоромлена, приголомшена.

— Іґо, я… — почав, слабкий, несміливий, бідний, підлий.

— Мене це не обходить, Костоньку. Мене нічого не обходить, — сказала. І замкнула мені вуста поцілунком.

Власне — замкнула. То не був поцілунок коханців. Хоч то був поцілунок у самі вуста, він усе ж був поцілунком, який не розтуляє губів, лише приклеює одні до інших, склеює їх між собою. І коли замкнула мої губи, то її губи не відірвались від моїх одразу, але тривали при них так довго, що Саломея встигла повернутись і побачити доторк наших губ.

Заплескала в долоні, сміючись.

Ти боїшся її, Костоньку, ти її дуже боїшся.

— Ось тільки перевдягнуся, і їдемо. Транспорт за хвилю буде.

І зникла за дверима. І ми з Іґою стояли в незручній мовчанці, мій погляд уникав її очей.

— Костику, ти міг би зайти, застебнути мені сукню? — забринів курв’ячий голос страшної Саломеї з-за дверей спальні, у якій я стільки разів смакував її біле курв’яче тіло.

І що ти їй відповіси, чи маєш достатньо волі, щоб їй відмовити? Ти паленієш, ти хотів би зникнути з-перед погляду Іґи, а Іґа відводить погляд, чи то з несмаком, чи з соромом.

Ти йдеш.

У спальні Саломея стоїть голісінька, задом до тебе. Дивиться на тебе через плече.

— Як щодо трошки побавитись перед виходом, га, Костику? Хотів би зі мною побавитись? Можеш запросити знайому, ми з нею також знаємося.

Підходить, однією рукою обіймає тебе за шию, друга її рука веде твою долоню до вологого міжніжжя.

— Досить цього, — сказали мої вуста, сказали моїм голосом.

А моя долоня вдарила Саломею в лице, знову, знову дав їй у лице, моїй злій, підлій Саломеї дав у лице. Сильно дав. Засміялася, вхопилася за щоку.

— Колись я тебе за це вб’ю, Костоньку, — прошепотіла солодким голосом і глянула солодким поглядом.

І швидко вдяглась, я допоміг їй застебнути сукню, ми вийшли і стали на вулиці Добрій, а там нас уже чекав білий адлер дипломат. Ми втрьох сіли на задньому сидінні. За кермом був худющий чоловік у чомусь, що нагадувало поношену ліврею готельної служби, давно вилиняле бордо. І кругла шоферська шапка, схожа на шапки шволежерів.

— До «Адрії», — скомандувала Саломея.

— До «Адрії»? — здивувався я. — Я думав про якесь інше місце…

Інше? Ти багацько часу в «Адрії» провів, правда ж, Костоньку, тебе там знають кельнери, а зараз ти маєш зайти туди німцем, ти маєш ввійти туди запроданцем.

— Там зараз nur für Deutsche. Що, звісно, жінок не стосується, — пояснює Саломея, кладучи руку мені на коліно.

Шофер хвацько рушив Доброю, звернув на Тамку, поміж будинками і кам’яницями звичний рух, консерваторія, крутиться голота, ти подумав, Костоньку, подумав з-за шибок адлера, що то голота крутиться, так ти подумав.

«Крутиться голота», — подумав я.

З-за кам’яничок по ліву руку лякав спалений купол цирку на Ординатській, на Ординатську заїхали, проминаючи Коперника, на розі Ординатської та Нового Світу спалена кам’яниця…

— Halt! — закричав я. — Halt!

Іґа затремтіла від німецького слова, але я на те не зважав. Вискочив з автівки. Ти. Вискочив з автівки. Я. Вискочив, сміття вже розчищено, бруківку розчищено жидівськими руками і лопатами, розчищали її жидки, наглядав за ними вже старший товстий єфрейтор зі старим карабіном, що відтягував йому плече, брук розчищений, брук зранений, брук подірявлений. Припав, припав до будинку, випалені дірки вікон, ані сліду віконних рам, ані сліду, мур закіптюжений.

На стінах кров. Тече з вікон, ніби з ран, з ран у боці Христа, як із позбавлених очей очниць, кров пливе обсмаленим тиньком, пливе цеглою, торкаюся, торкаєшся, торкаюся її долонею, і вона бруднить мені долоню, тобі, бруднить тобі долоню. Люди йдуть, проходять, чоловік у довгому пальті, жінка з дитячим поглядом, повним горнят і латунних рондельків, поляк, жид, німець, Бог його знає, я знаю хто, ти не знаєш, я не знаю, кров бруднить мені долоню, бруднить, добрий Боже, чорні боги схиляються над містом, ніби гнуті вітром тополі при дорозі, темний холод холодна чорнота богів кров тече з випалених вікон наріжної кам’яниці Новий Світ, 60, Ординатська, 16, кров на твоїх долонях немає крові на твоїх долонях немає.

Шофер і Саломея делікатно беруть тебе попід лікті, піднімають тебе з колін, Саломея послужливо обтріпує твої коліна з вуличного пилу, Костоньку, яка ж дбайлива та твоя мала, солодка курвочка, яка ж добра та курвочка з вулиці Доброї, Саломея, спалені вікна, Саломея.

Вербігерація дегенерація державна рація. Стіни мальовані санґвіною.

— Константи, що з тобою?

Голос Іґи, голос Іґи. Іґа.

— Костю, Костоньку… — шепоче Іґа, її долоня на твоїй, на моєму лиці її долоня.

І повертаєшся повертаюся повертаєшся повертаюся.

Повернувся до думок, став на вулиці, люди приглядалися до мене з поміркованою цікавістю і з подивом — так само поміркованим.

— Я вилікую тебе, Костоньку, скоро тебе вилікую. А зараз їдьмо, мій хороший.

Хто це сказав, це