Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"

стояла вона сама собі на край села, облупана, чорна… Тільки неповибивані шибки горіли проти місяця: здалека здавалося, що в хаті світилося. Лушня підійшов ближче. І темно, і тихо!.. Йдучи повз вікно, що виходило прямо на поле, він заглянув, що там діється?

На полу не видно нікого… Уже він хотів повернути поза хатою до дверей, коли це (уздрілось йому) — немов що мелькнуло… Він знову прихилився до шибки, дивився в хату. У противні вікна місяць аж бив своїм світом, лягав довгими смугами через усю хату й ховався аж під полом… Посеред хати, увесь залитий світом, стояв навколішки Чіпка — молився… Його ясна тінь раз по раз то згиналася, то випрямлялася; на очах блищали сльози…

— Чіпко! — гукнув Лушня під вікном.

Чіпка скочив і боязко заховався за піч. Лушня зареготався на все горло. Регіт його здорової грудини посеред нічної тиші, як грім, гоготав навкруги, перекочувався, бряжчав у шибки, розлягався по хаті… Чіпці стало соромно, хоч крізь землю… Його піймали на сльозах, він плакав, як мала дитина! А Лушня регоче та й регоче під вікнами, — аж шибки двигтять…

— Чіпко! Чіпко! що то ти одмолюєш сльозами? — регочучись, знову Лушня.

Чіпка пізнав голос. Сміх над його молитвами, над його сльозами, товариська зрада, докора — разом кинулись йому в голову, схопили за серце…

— Уб’ю!.. — аж сичав він — та вхопивши макогін, босоніж з хати…

На щастя, Лушня почув тихий скрип босої ноги, глянув — і одскочив убік… А Чіпка обіруч попер макогоном прямо.

— Уб’ю!.. — гука він щосили та знову біжить за макогоном.

Лушня — далі… Поки дістав Чіпка макогона, Лушня опинився геть далеко…

— Вон, с[учий] с[ину]! щоб ваш дух не смердів коло мого двору! — кричить Чіпка на все горло. — Уб’ю, тільки побачу хоч здалека…

— Чи ти, бува, не здурів? чи не збожеволів, Чіпко?… За віщо ти нас лагодишся вбивати?… — зупинившись так, може, за гони, гукає Лушня.

— Я через вас сорому набрався… мене через вас нівечено… Вон!.. Товариша б’ють, а ви по шинках гуляєте та ще й смієтесь?… Це вже не первина… Тоді в пана… самі завели, самі й покинули… А тепер тута!.. Є ви товариші, друзяки?… Собаки, а не товариші!.. Вон!! — Та, кинувши макогона об землю, пішов назад у хату й засунув за собою двері.

Лушня постояв-постояв та знову підійшов під вікно.

— Чіпко!.. Чіпко!

Чіпка лежить на полу, мовчить.

— Оже не сердься!.. Ось вислухай попереду… Хіба б же ми тобі, ти думаєш, не помогли? Та ми б радніші… Ми ото, як побачили тебе, та разом і кинулись по вулицях скликати людей… Я побіг до Сидора в кузню молотка взяти… Коли оглянусь — аж Петро з Якимом кричать… Дивлюся — аж їм уже руки скручують десятники… і старшина коло них… Я мерщій на поміч, хотів оборонити; а вони й мене зв’язали… Подумай: що нам було робити?… Ми й почали вибріхуватись, що буцім тікали з ляку… А старшина нас — у чорну… Оце тільки недавнечко випустив. Петро ж та Яким пішли в Крутий Яр, а я оце зайшов за тобою… А ти нас убивати збираєшся! — додавши жалю в голос, закінчив Лушня.

— Я вже чув таку пісню… Я вас добре знаю! — мотнувши головою, одказав Чіпка, спустивши трохи гніву.

— Так що ж, ти не віриш?… Нехай я, де стою, там і провалюся! Хай мене свята земля прийме, коли неправда!.. — присягався Лушня.

Чіпка мовчав, не озивався; серце в його одходило. Він думав: чи Лушня каже правду, чи бреше?

Лушня брехав і боявся не пробрехатись. Він чув, що Чіпка натякнув, що його бито: щоб уже зовсім розжалобити товариша, він давай напирати на це.

— Чи вже б ми не радніші тебе вирятувати?… Хіба нам не казано, як тебе нівечили?… Та в нас серце кров’ю обливалося… Так що ж ти будеш робити, коли взаперті?…

— Чом же ви не рознесли чорної к бісовій матері?… — уже без серця вступає Чіпка в розмову.

— Еге… Розвали її! Коли на нас трьох постановлено сторожу аж з десяти чоловіка; та все один другого не видасть: здорові, як бугаї, а високі, як верстви.

— Де ж Петро та Яким? — забуваючи, пита Чіпка. — У чорній зосталися?

— Та кажу ж — пішли в Крутий Яр погуляти, бо тут страшно… А мене оце за тобою послали.

— Я не піду! — одрубав Чіпка.

— Та й я, мабуть, такий, що хай собі гуляють самі, — скорчив лазаря Лушня.

Чіпка нічого не одказав. Обидва помовчали. Лушня обізвався перший:

— Пусти, будь ласка, в хату, хоч погріюся, бо так змерз у тій гаспидській чорній, що трохи душі не витрясло, аж печінки підкидаються… — І почав цокотати зубами та здригувати, буцім справді змерз.

Чіпка повірив Лушні. Стало йому жаль товариша. Він скочив з полу, швиденько одсунув двері.

Лушня увійшов у хату; вніс за собою макогін, що покинув Чіпка надворі.

— Та й у тебе в хаті, — хоч вовків гони!.. — привітався Лушня. — Чи немає хоч чарки горілки погрітися?

— Чортма! Лізь на піч, коли хоч…

Лушня побрався на піч, та, не роздягаючись, ліг мовчки. Чіпка собі ліг на полу.

Лушня лежав та радів, що так діло обійшлося. Турбувався тільки про одно: коли б перше Чіпки побачитись з Петром та Якимом та наструнчити їх, щоб уже в один голос співали… Він справді став побоюватись Чіпки… «Коли б ще самому в брехунах не остатись, а то…» — думав він мовчки.

Чіпка собі мовчав, хоч теж не спав. Перед його очима куйовдилась денна завірюха, крутилась, вихорилась. Серед ночі, при місяці, при тяжкім болі тіла, всі денні пригоди вставали перед ним, як те страховище, крутили його, кидали то на один бік, то на другий; не давали болю затихнути, думці забутися… Він лежав, як у вогні… Душа мліла й боліла, — помстою; серце гукало — оддячити; розум пашів — злом.

— Тимофію!

— Чого!

— Ти не спиш?

— Ні, не сплю.

Чіпка замовк.

— Не знаю… чи казати, чи мовчати?… — несміливо знову озвався, перегодя трохи.

— Про що? кажи!

— Удень сьогодні я спав… мені приснилося…

Чіпка вимовляв кожне слово з протягом, мов нехотя, з переривами: язик казав одно, а думка вперед бігла — за другим.

— Ну?… що ж тобі снилося?

— Я плакав… Я молився Богові… не помага!

— Та що ж там таке? кажи! — пристає Лушня.

— Я довго думав… — тяг Чіпка слово за словом.

— Що ж ти думав?

— Ти бачив сьогодні людську неправду? — якось, мов натужившись, викрикнув Чіпка. — Бачив?…