Читати книгу - "П'ята Саллі"

«Ну, й Саллі…»

«Ага!»

«Насправді ви обоє — одне ціле».

«Неправда. Ти сам знаєш, що це неправда. Інші люди продовжують так стверджувати, бо не можуть зрозуміти, як різні особистості можуть співіснувати в одній голові. Але ти все чудово розумієш. Ти тут, і ти знаєш нас, знаєш, що ми зовсім не єдине ціле. Я — це я».

«Це питання визначення реальності».

«Стривай. Ти поставив Саллі на місце, коли вона почала говорити це слово, балакати про реальність. Нечесно використовувати його проти мене».

«Ти маєш рацію, Деррі, але якщо ти не продовжиш діяти за планом, розробленим доктором Ешем, ти почнеш розчіплятися».

«Це означає, що повернуться Нола з Беллою?»

«Вони — ні. Вони вже об’єднані. Але можуть створитися інші нові особистості».

«Незнайомці?»

«Так. Таким способом легше уникати розчарування та гніву. Сила створення інших людей наче з ланцюга зривається».

«Ой Божечки!»

«Якщо це не приборкати, розум поділятиметься знову й знову, створюватиме все більше особистостей, доки існування стане неможливим».

«Звучить, наче рак».

«Певним чином ці ситуації схожі».

«Зрозуміло».

«Вибір за тобою, Деррі. Це повинно бути виявом твоєї власної волі».

«Просто зараз, так?»

«Просто зараз».

Я сиділа в темряві, не відводячи погляду від кінескопа телевізора, бажаючи побачити, чи Помічник був чоловіком чи жінкою. Голос був таким, чорт забирай, знайомим. І хоча я ухилялася від відповіді, та знала, що мені доведеться зробити вибір, тому що цього хотів Роджер. Я збиралася тягнути до останньої хвилини. Можливо, трохи поторгуватися з ним. Але тепер ВОсП міцно так притиснув мене до стіни.

«Гаразд».

«Ти прийняла правильне рішення, Деррі. Ти не пошкодуєш».

«Якщо раптом пошкодую, то повернуся привидом і переслідуватиму тебе».

Тоді я вимкнула телевізор та пішла спати.

* * *

Я прокинулася дуже рано та віднесла Мерфі в ательє Ґрінберґа перед тим, як воно відчинилося. Я поцілувала його в холодну тверду щоку і сказала:

— Якби не ВОсП, ти б міг стати справжньою людиною. Та все одно, я рада, що ти принаймні одну ніч побув живим, хоча все це й відбувалося в голові Саллі.

Він нічого не відповів, але його око зблиснуло, коли я ставила його за скляні двері. Тоді я припасувала кашкет, підвела праву руку та відвела її в бік, щоб він регулював рух. Я піднялася нагору, сподіваючись, що пам’ятатиму все це після того, як ми з Саллі зіллємося. Я міркувала, скільки ж це пам’яті буде — чи я пам’ятатиму і Нолу, і Беллу, і Джинкс, і саму себе, чи це буде, як у «Небеса почекають» або в оригінальному фільмі «Ось і містер Джордан»[113], у якому в головного героя — що передчасно помер — перед смертю трапився провал у пам’яті, тож не знав свого минулого, коли дістав нове тіло та нове життя. Господи, як же це, мабуть, жахливо. Я хотіла пам’ятати своє минуле. Треба мати минуле, щоб бути справжньою людиною. Варто було запитати у Помічника.

Нагорі я поговорила з Саллі, поки та приймала душ.

— То ми обоє вирішили, так?

Вона кивнула.

— Думаю, минула ніч доводить, що ми можемо знайти спільну мову. Ми різні, але не несумісні. Краще ходімо вже до Роджера.

— Ти перша, — сказала я. — У мене ще кілька завершальних деталей, про які потрібно подбати. Я тебе наздожену.

* * *

То був погожий жовтневий день. Повітря було морозним, а небо — насичене блакиттю. Саллі вирішила розщедритися на таксі. Вона тішилася, що Роджер дав їй день, щоб все обдумати. Зараз вона була певна, що злиття пройде успішно.

Уже у своєму особистому кабінеті він тихо розглядав її, поки перев’язував бинти на плечі.

— Як сьогодні почуваєшся?

— Чудово, — сказала вона.

Роджер дав планшетку, щоб вона написала своє ім’я та кивнув, коли побачив підпис.

— То розкажи, що сталося вчора і що ти вирішила.

Вона розповіла йому про подвійне побачення з Еліотом та Тоддом й це його розвеселило. Розповіла, як вони поцупили манекен із вітрини ательє Ґрінберґа, й той сидів із ними під час вечірки.

— То ви з Деррі порозумілися.

— Можна й так сказати.

– І яке твоє рішення щодо злиття?

Вона кивнула.

— Я радий, — сказав він. — Зараз загіпнотизую тебе та викличу Деррі. Ти можеш поділитися досвідом із нею.

— Я пам’ятатиму це?

— Частково. Її спогади зіллються з твоїми, проте ти, скоріш за все, не пам’ятатимеш сам процес злиття, не більше, ніж дитина пам’ятає своє народження.

— Деякі люди кажуть, що пам’ятають травму народження.

— Та більшість із нас, ні. — Він витягнув свою золоту ручку та сказав: — А зараз я хочу поговорити з Деррі. Деррі, вийди на світло.

— Привіт, Роджере, — сказала я. — Рада, що ти мене викликав.

— Ти, мабуть, чула, про що ми розмовляли. Погоджуєшся на злиття?

Я кивнула.

— Але є одна річ, яку я б хотіла, щоб ти для мене зробив, Роджере. Знаю, це не дуже професійно, та в останню мить я б хотіла, щоб ти поцілував мене. Справжній поцілунок. І тоді буде, як в казках, у яких поцілунок знищує відьмацьке прокляття.

Він усміхнувся та кивнув.

— Гаразд, Деррі. Я буду твоїм прекрасним принцом. Мій поцілунок знищить чаклунство, і твоя мрія стати справжньою людиною стане реальністю. Він знає, що у темряві.

Я відлетіла й крізь темряву почула голос Роджера:

— Деррі, ми повернемося до моменту, коли Саллі обманули, щоб та вбила Сіндереллу. Та зараз ми втілимо фантазію про дев’ять життів у реальність. Коли ти стоїш та дивишся на своє кошеня, що лежить у багнюці, то бачиш, що воно ожило з усіма чотирма лапами. Наближається опівніч. Й тепер, коли ми знаємо, що Деррі — це насправді серце Сіндерелли, ти повернешся до свого стану перед трансформацією. Коні стануть білими мишами. Карета — гарбузом. А ти — Деррі — знову станеш Саллі. За мить годинник проб’є дванадцяту, й після останнього удару ти назавжди зіллєшся з Саллі, якою ти була колись.

Він почав рахувати, і я бачила Саллі на балу, як вона, вродлива, розумна, в чудовій білій сукні танцювала з Роджером. Коли годинник почав бамкати, я почула голос, низький, але придушений. Знала, йому шкода, що я покидаю його назавжди.

— Один… два… три…

Вона вибігла з палацу та помчала вниз яскравими та різнокольоровими сходами, як дуга веселки.

— Чотири… п’ять… шість…

Так поспішала, тому загубила кришталевий черевичок. Мала дістатися додому до того часу, як все зникне.

— Сім… вісім… дев’ять…

У кареті вона чула, як кучер підганяє білих жеребців, щоб вони встигли до останнього