Читати книгу - "Місяць, обмитий дощем"

збірці на десяток років, а в прозаїка — один роман мало не за півтора десятка, хоч зміст і якість усіх їхніх творів, як мовиться, лишає бажати кращого і не можна сказати, що вони беруть не кількістю, а якістю. То які ж вони графомани? Є бажання вважатися письменником, хоч тепер це не дає жодних привілеїв, марнославна жадоба, щоб звучало ім’я, але аж ніяк не бажання писати.

Не назвеш графоманом і набагато кращого письмака, знаного багатьма, котрий, якби не підступні обставини, що все зруйнували, зважаючи на свій потужний інтелект і вміння використовувати людей, був би видатним організатором, адміністратором чи одним із найбагатших в Україні бізнесменів, або й народним депутатом, мо’, й міністром, чи й тим, і другим, і третім, але аж ніяк не письменником, бо за перо, як сам признався, змусило взятися питання: «Що ж тепер робити?» І зробив, і досяг. Завдяки волі й інтелекту, але не потребі писати.

Не графомани і завзяте подружжя, з іншого міста, що декларує: їхні вірші вже перекладені енною кількістю мов. От один п’ятдесятьма, другий — ще більше. А хто перекладав і скільки тих віршів написано… Або багатенькі поетеси, що за чималі гроші наймають гарних поетів (часом, як то кажуть, бідних, аж синіх), котрі таким чином прагнуть хоч щось заробити. І слабенькі віршики перетворюються у більш-менш пристойні. Так само й багаті прозаїки, на яких працюють цілі компанії сучасних літературних «негрів». Марнославство змушує їх, скупеньких, витрачати свої грошики, але аж ніяк не бажання писати, не бажання висловитися, відкрити світові свою душу. Прагнення в черговий раз обдурити цей світ, як вони звикли — так. Але те, що змусити читати їхні (чи створені тими ж «неграми») опуси ніхто не може, — вже добра прикмета. Можна заплатити бідному романісту, критику чи видавцеві, але спробуй заплатити тим, хто б просто прочитав… Подаровані ж книжки далі полиць не підуть.

І тут доводиться констатувати, що справжніми графоманами є більшість справжніх письменників, котрі пишуть багато і водночас якісно. Котрі не можуть не писати. Котрі видають як не книжку щороку, то хоча б одну на два-три, але об’ємні. Або й не видають, а просто пишуть. Такі, як Мігель Сервантес, котрий писав свої романи навіть у в’язниці й підкуповував наглядачів, аби ті приносили йому папір. Такі, як Свіфт, Дефо, Вольтер, Філдінг, Джейн Остін, Бальзак (97 романів за двадцять п’ять років творчої праці), Лермонтов (у 27 літ був автором роману, п’яти повістей, двох п’єс, десятка поем і кількох сотень віршів), Флобер (вічно закиданий рукописами, які писав і правив, правив і писав), Діккенс, Достоєвський, Жюль Верн, Конан-Дойль, Фолкнер, Драйзер, Хемінгуей, Голдінг, Умберто Еко, Сарамаго і… несть їм числа.

А Кафка, який за життя видав кілька тоненьких книжок новел, а писав романи, не прагнучи їх видати, мовби свідомо не закінчуючи! А найбільший поет Америки Емілі Дікінсон, котра за життя надрукувала сім поезій, а написала, як виявилося, аж 1775 — хіба не графоманка за своєю суттю?! А в Україні були вічно пишучі Франко, Винниченко, Леся Українка, Рильський, Загребельний, Іваничук, Федорів, Дімаров і т. ін. Чи не такі ж тепер писучі… Після цих слів мали бути прізвища принаймні десятків сучасних українських письменників. Я їх назвав було, та коли розповів про цей есей дуже шанованому мною професору, він спершу засміявся, а потім цілком серйозно, хоч і з веселим блиском в очах, порадив: «Ради Бога, тільки не називай ще живих. Невідомо, як у них із…» Не вживаю вимовлене слово, бо вважаю, що писав цю есеюку геть без нього, хіба з якоюсь краплинкою іронії. Тому скажу тільки, що зі здивуванням відчув, що оті названі було — теж графомани, бо кожен із них видає щороку по книжці, а то й дві, і ще друкує уйму есеїв, статей, рецензій і т. д., а ще нерідко щоденники. Тому після закреслених прізвищ лишаю тільки слова, які були далі: «та ін., по суті, всі наші найкращі, хоч і такі різні письменники».

Я до чого це? Переконаний — названі мною «письмаки» не могли не писати. Це було (а в живучих нині є) суттю, сенсом їхнього життя. Якщо хочете — усвідомленою манією. І цей сенс ставав сенсом читачів. Об’єднував і об’єднує у щось, схоже на могутню масонську ложу чи секту.

Скажете: але ж є графомани, котрі тільки й мають цю манію. І більш нічого. Крім вторинного письма і банальних думок. І тепер вони можуть сказати — бачите, і ми письменники, яких оцінити зможуть нащадки.

Відповім: і хай кажуть. Це все ж несе меншу загрозу для самого слова, ніж грандіозний піар тих, хто спромігся, як у народі мовлять, навіяти з двох зерен решето полови. Себто полови про свою малесеньку, але дорогоцінну «творчість». Одним чи й двома зернами поля не засієш, а от виросле добрий господар завжди відрізнить від бур’яну.

Тут можна було б і поставити крапку. Але ж я не згадав про ще одного поета: Володимира Свідзінського, значення й велич якого ростуть на очах. Свого часу розкритикований за неактуальність і відставання від сучасності, він вирішив писати, як сам казав, тільки для себе й своєї доньки. І невтомно писав, бо не міг не писати. Світ з його поєднанням всього живого, од людини до маленької стеблини, приходив, заповзав до його скромної оселі, котру, по суті бездомний, поет винаймав. Світ наполегливо стукав у двері — ось я такий, ще ніким отак, як тобою, не пізнаний.

І поет писав. Писав, хоч ніхто у псевдосвіті, наскрізь просякнутому фальшивими лозунгами, того не друкував. І не міг друкувати. Поет писав, і справжній світ відтепер міг жити спокійно. Робити свою справу — від виховання дітей до вирощування хліба, від милування тою ж стеблинкою до споглядання неба. А поет просто писав. Зокрема, й абсолютно геніальний вірш, у якому його донька запитувала (чи стверджувала), правда ж, що скромні квіти наголоватки, на відміну від людей, не бувають божевільними.

«Правда ж, тату?» — казала.

Тепер справді все.

Так хотів би прочитати

Відома жартівлива приказка-анекдот «Чукча — нє чітатель, чукча — пісатель». Так от, я такий «чукча», що і письменник, чи, як тепер кажуть — «письмак», і читач. Читати любив завжди — і в шкільні роки, і по закінченні школи, аж до старості, навіть в армії ухитрявся читати, ще й в караулі. І тепер люблю. Школярем ковтав усілякі партизанські повісті й мемуари, шпигунські романи, потім захопився Гончарем і Стельмахом, аж доки у дев’ятому класі не прочитав у журналі «Дніпро» повість «Родинне вогнище» Євгена Гуцала. Розповідь про просту сільську жінку, її повсякденні клопоти так вразила (здавалось-бо, хоч була з подільського села, схожою і на бабусю, і на маму, і на сусідок), що я аж хотів писати в журнал — не можна оповідати