Читати книгу - "Син Начальника сиріт"

пройшло, а з них ніхто й рядочка старим колегам не написав…

Я запалив цигарку й дав її Сержантові:

- Обіцяйте мені, що коли будете на пляжі, більше ніколи не згадаєте це місце, - сказав я йому. - Не давайте підопічним улізти вам в голову. Це ж ви мене цього навчили. Пам’ятаєте мене, зеленого?

Сержант злегка всміхнувся:

- Та ви й досі зелений!

Я поплескав його по спині й удав, що зараз ударю рукою об металевий одвірок.

Сержант похитав головою й розсміявся.

- Ми його розкусимо! - пообіцяв я й пішов.

Не повірити, як швидко пробіглися ті два поверхи нагору.

- Ґа ще з гри не вийшов! - вигукнув я, щойно вскочивши в двері.

Команда докурювала лише по другій. Усі звели очі в мій бік.

- Вони нічого від нього не дізналися, - повідомив я їм. - Тепер він наш!

Ми подивилися на командира Ґа, який ще лежав з відкритим ротом, - наше надбання, корисне, як «горіх» лічі[33].

До біса норму споживання - Леонардо переможно задимив третьою цигаркою:

- У нас є кілька днів, поки він отямиться, - сказав він. - Якщо не почнуться проблеми з пам’яттю. А поки що треба зайнятися польовими дослідженнями, знайти дім актриси, поглянути, що можна накопати там.

Обізвалася К. Кі:

- Підопічний добре зреагував на материнську фігуру в місцях позбавлення волі. А чи не можна знайти ще іншу жінку-слідчого, десь такого віку, як та Моннан, щоб вона змогла до нього достукатися?

- Моннан… - повторив за нею Ґа, дивлячись перед собою.

Я похитав головою: ні. Таких нема.

І правда, як же погано не мати жінок-слідчих!

В’єтнамці були піонерами в цій справі, і погляньте на те, який поступ у цьому спостерігається в Чечні та Ємені. «Тигри Таміл-Ілама» на Шрі-Ланці саме для цієї справи жінок залучають.

Чучак підскочив на місці:

- А чого б не привезти сюди Моннан? Поставимо в камері ще одну койку і просто тиждень позаписуємо їхні розмови. Певно ж, усе стане ясно!

Командир Ґа, здається, щойно нас помітив.

- Моннан померла, - сказав він.

- Дурниці! - заперечили ми. - Не хвилюйтеся. Напевно, з нею все гаразд!

- Ні, - сказав він. - Я бачив її ім’я.

- Де? - спитали ми.

- У головному комп’ютері.

Ми всі сиділи навколо командира Ґа, як родина. Не слід так робити, але все ж ми розповіли:

- Немає такого пристрою - головний комп’ютер, - цей пристрій вигадали ми: там люди ніби можуть дізнаватися важливу інформацію. Їм кажуть, що в той комп’ютер внесено місцеперебування усіх корейців - і на Півночі, і на Півдні - і що у винагороду за зізнання вони можуть пошукати в ньому певних людей. Розумієте, командире Ґа? Там немає адрес. Машина просто зберігає записані в неї імена, щоб ми знали всіх важливих для підопічного людей і в разі потреби могли їх затримати.

Схоже, ці слова до нього доходили: Ґа наче приходив до тями.

- Моє запитання?! - нагадав він. Ми справді обіцяли йому відповісти на запитання.

В академії про електротерапію ходила примовка: «Струм зачиняє горище, але відчиняє підвал». Це означало, що він може руйнувати поточну пам’ять підопічного, але найглибші спогади не пошкоджує і вони стають на диво доступними. Тож якщо Ґа достатньо притомний, може, у нас є шанс! Спробуємо взяти те, що зможемо.

- Розкажіть нам ваш найдавніший спогад, - попросили ми, - а потім запитуйте.

Ґа почав розповідь, як людина після лоботомії: не замислившись, не прикидаючи - неживим, механічним голосом:

- Я був маленьким. Я пішов гуляти, довго гуляв і заблукав. Мої батьки замріялись і не помітили, як я зник. Певне, вони шукали мене, але пізно - я був уже далеко. Здійнявся холодний вітер і сказав: «Іди до мене, хлопчику, поспи на моїх білих простирадлах!» - і я подумав: «Зараз я замерзну». Я втік від вітру й зустрів шахту, вона сказала: «Заходь, любий, сховайся в моїх глибинах!» - і я подумав: «Я впаду і розіб’юся!» - і побіг на пустище, де кидають сміття й залишають хворих. Там з’явився привид і сказав мені: «Впусти мене в душу, і я зігрію тебе зсередини!» - і я подумав: «Я помру від лихоманки!» Я побіг до лісу, за мною погнався ведмідь, і я подумав: «Тепер він мене з’їсть!» А ведмідь узяв мене в лапи й підняв до своєї морди. Він зачесав мене своїми кігтями. Він умочив кігтисту лапу в мед і підніс її до моїх губ. І сказав ведмідь: «Тепер ти навчишся ведмежої мови, станеш сам, як ведмідь, і будеш у безпеці».

Усі впізнали казку - такої казки вчать сиріт, і ведмідь там уособлює вічну любов Кім Чен Іра. Отже, командир Ґа - сирота. Ми похитали головами: оце так новина. І в нас аж мурашки поза шкірою бігли - він так розповідав цю історію, немовби це все сталося саме з ним, а не з казковим героєм. Наче саме він мало не загинув від холоду, голоду, лихоманки чи нещасного випадку в шахті, наче саме він лизав мед із кігтів Великого Керівника. Але такою є універсальна сила казки.

- Тепер моє запитання? - поцікавився Ґа.

- Звичайно, - відповіли ми йому. - Питайте.

Командир Ґа показав на бляшанку з персиками на тумбочці.

- Це персики мої? - спитав він. - Чи товариша Бука?

Раптом ми замовкли. Нахилилися ближче до нього.

- Хто такий товариш Бук? - спитали ми.

- Товариш Бук… - промовив Ґа, переводячи погляд з одного нашого обличчя на інше, немовби товариш Бук - це ми.

- Пробач мені те, що я з тобою зробив. Пробач за той шрам…

Погляд Ґа розфокусувався, підопічний упав назад на подушку. Здавалося, що він став холодний, але ми перевірили температуру - нормально. Електрика може добряче розладнати людині терморегуляцію. Коли ми переконалися, що він просто втомився, Чучак відвів нас у куток і прошепотів:

- Я знаю це ім’я - «товариш Бук». Щойно бачив його в когось на нозі в поганій ямі.

Ось тоді ми запалили цигарку, вставили її в рот командирові Ґа й улаштували ще один похід під комплекс силових допитів.

Коли слідчі пішли, командир Ґа лежав у темряві й курив. На больовому тренуванні його навчили знаходити власну схованку, фортецю, особисте місце, куди можна перенестися, коли стає нестерпно. Ця фортеця влаштована як справжня: будуєш мур, дбаєш про добробут, чистоту й міцність, відбиваєш підступи порушників кордону. Ніхто ніколи не повинен знати твого сховку, навіть якщо він обраний з-поміж