Читати книгу - "День гніву"

виглядала князя і впала навколішки, коли в білих, припалих пилом габітах провезли чудотворний похідний образ Пречистої.

— Заслав рятуй, князю! Зжалься, зжалься!.. — крикнула якась жінка зі шляхетського ридвану й вівкнула, залементувала, а за нею інші, дедалі ввесь натовп, всі заулки, всі майдани, охоплені полум’яними видмами, заридали.

А грабіжник маєтків Казановського, загарбник Переяславського староства, фальшівник братового тестаменту, убивник власного зятя, князь Єремія Корибут-Вишневецький вже показався в почоті кінних. Опанцерений, сидів на аргамаку, з-під шапки з журавлиним пером жовтіло його кругле обличчя з нерівним вусом, з яструб’ячим носом, зиркав на всі боки, прелесно посміхався.

І ребі зітхнув. Вівати й лямент, гуд дзвонів і брязкіт зброї його бентежили.

Бераха, цей химерний кравчик, таки правду казав: який це 1 полководець? Кривоніс його ганяє, Кривоніс кпиться з нього. А всі гадають, що він їм поверне всі посесії, всі млини, всі луги, хлопів їм нажене у ярмо, щоб орали…

За почотом кінники супроводили дивну процесію: на гарбах, на велетенських телігах везли дерев'яні кліті, а в них пійманих ребелізантів — хлопів, козаків, попів. Юрба завила, з’очивши їх, жінки підбігали, плювали на них, мужі добували шабель, люто проклинали, тиснулись до клітей, хотіли, роз’ятрені, зламати їх і таки тут, на ринку, на вулиці, зчинити найлютішу смерть, ледве встигли кінники застати в’язнів. Князь посміхався: не бійтесь, їм зготована ще солодша мука.

— Віват Єремія, віват наш Гектор!..

Пішла вість, що, хоч князь потягне з корпусом далі, на злуку з коронними, Заслава боронитиме його залога.

— А хто йому робитиме панщину, коли вимордує всіх хлопів? — ребі Ганновер покрутив головою й сів за фоліант. — Говорив же правду Бераха: не такі спасуть корону.

19

— То я тобі скажу, що це на дуків відплата, все одно — лядські чи жидівські. А невинний жид терпить, бо хто знає, що не він винний? Адже ж сам згинається перед панами, ходить ходором перед дуками, їсть черствий хліб і за це дякує, і за це руці цілує панам.

— Так ти думаєш, Берахо?..

І жидовин, кріпкий, кутастий, палахкотів. Горіли в темені, в цій передміській чорній корчмі його вуглики-очі. А міщанське пахоля[343] лежало на лаві, спершись на лікті, прибилось же воно до Берахи на заславському ринку, з ним хотіло далі йти.

— Як підійняв Хмель стяги, то не лиш за вашу братію, але за всіх, і за нас, сідельників, кравчиків, худих жидовинят. Хмель, брате, віри не питає, Хмель і наших приймає…

Хлопець, хоч побачив відразу жидовина в кравчику, не питався його роду.

— Підеш же проти своїх, Берахо?

— Коли за панами тягнуть, піду.

— А твій закон?

— Мій закон — ножем дуку…

— Може, й послужиш, — сахнулось від нього пахоля, видно обпалене його гарячим віддихом, — гляди, щоб повірили…

А сутулий дядько, що з іншими людьми, як і вони, простими, лежав у цій корчмі біля Барської брами, звучись Вовгурою, засміявся. В сутінку гострився його крогульчий хижий ніс і заросла щелепа.

Зашепотів:

— У пана Хмельницького, то, може, не повірять, бо там тільки своя козацька віра, але єсть у нас інші…

— Хто ж то такі? — сказало пахоля.

— Ті, що всім вірять, хоч би й чортові, аби тільки добре дбав… Правда, Сизоне?..

— Аби пельки підрізав, — бовкнув Сизон.

— Авжеж.

— Хто ж то такий, чоловіче?

— Батько наш, — ще тихіше сказав Вовгура, — Максим наш — сизий орел, а ми — його діти…

Хлоп’я стрепенулось. Тонке й високе, підсунулось ближче.

— То й я йду до батька Максима. Й Бераха йде.

— Якщо приймуть обрізанця…

Засміявся рубашно Вовгура, а за ним інші. Хлоп’я змовкло, зібгалось, а Вовгура придивився до нього — яке воно, похитав гирею, щось надто тендітне, надто вже пещене, мов і не мужицьке.

— А ти хто такий з роду?

Хлоп’я сказало, що безрідне, а звати Кириком, батька-матері не спам’ятає, шукає ж черця Ісакія, він за нього посвідчить. Ісакій — того знав і Вовгура, і зразу подобрішав.

— Таж ми, — стишив голос, — Ісакієвої купи, тільки він в букатівському лісі, в лігві, де зіновать співає між соснами, де горицвіт — полум’яна трава, а ми від батька Максима в купі Ісакія послані, визоряти Яремині бекети і щоб під Заслав підступити; хто з нами — йде в вогонь, щоб тільки рука не здригнулась.

— Не здригнеться, — тихо сказав Кирик, — я тільки того дня прагнув, щоб з купою піти. А від Яреминого походу кров стигне, що тільки гаспид не вичверює. Де пройшов — Кирик той слід знає — попіл і кров, відтяті руки й ноги, на палях по ринках корчаться добрі люди, вниз головою повішені люди на грушах, кіньми потоптані немовлята, жони з виверненими нутрами, кров стигне…

— Песький брат свойого діждеться. Видерся через Дніпро, як той вуж, вислизнув, — блимнув вогниками очей Вовгура, — але, вилупок, діждеться свойого. Вже ми на Поділлі їм, голеним пикам, їхній отченаш проказали, на останню годину, на собаче скавуління передсмертне, пес зализав би їм пику. В Барі добре наш Кошка гуляв, правда, Сизоне?

— А в Нестерварі не дали їм ради?..

— В Нестерварі всіх черниць виволокли, всіх підпанків і самого Януша Четвертинського взяли на вила…

— Януша Четвертинського?..

Кирик зірвався з ослону, вжалений. Аж за груди схопив себе, так здавив зітх.

— А хто ж, як не той перевертень? А ти чого, як попікся, хлопче? Адже ж не плакатимеш, безрідний, за панів, що нашим попам кишки мотають й очі свердлом сверлять?..

Кирик мовчав. І Бераха, придивляючись йому, тим його бистрим очам, тій його тендітній руці, подумав собі, з питоменною жидовинам проникливістю, що пахоля таїться, що це хлоп’я химерить. І водночас йому здалось, що це хлоп’я, як і він сам, поміж цими людьми ще не своє, що вони, хоч би й хотіли, довго ще не їм віритимуть. А прагнув того — хоч і згадував мудрого рабина Ганновера: голуб до голуба йде, а крук до крука, а не інакше. Нехай це й круки, бо в війні не треба голубиного серця, але рабин того не збагне ніколи: йде найлютіший час, коли й голуби стануть хижаками, а судного дня діждуться ті найбільші хижаки, які, не розбираючи, де гой, а де Ізраель, паслися кров’ю найубогіших.

— …За нашим Габачем, Кошкою, Дунцем, Півторакожухом — славним отаманням, а за ким вже найбільше, то за батьком Максимом — не загинете, людкове, — шепотів Вовгура, — то вже наше коліно, наша й відплата. Не з Хмелем! Той хоч в овечій шкурі, але все одно — вовк, і потягне до панського