Читати книгу - "Соловей"

В’янн стала навколішки й обійняла Сару. Вона могла б тримати її так вічно, проте мусила відпустити.

Вона простягнула руки до Рейчел, але та відсахнулася:

— Якщо я тебе обійму, то розплачуся, а мені не можна плакати.

В’янн важко опустила руки.

Рейчел повернулася до візка. Вони втрьох подолали останній відрізок стежки. Візок стрибав, поки вони не вийшли з-під захисту дерев і не долучилися до черги біля пропускного пункту. Чоловік із велосипедом пройшов перевірку й поїхав далі. За ним рушила літня жінка, яка штовхала візок із квітами. Рейчел була вже майже в голові черги, аж раптом пролунав свисток, і хтось почав кричати німецькою. Вартовий націлив кулемет на натовп і відкрив вогонь.

Маленькі червоні спалахи розрізали темряву.

Верещала якась жінка, а чоловік поруч із нею впав на землю. Черга миттєво розсмокталася: люди почали тікати навсібіч.

Усе відбулося так швидко, що В’янн не встигла відреагувати. Вона бачила, як до неї біжать Рейчел та Сара. Вони кинулися назад у напрямку дерев. Сара — попереду, а Рейчел із візком — за нею.

— Сюди! — гукнула В’янн, але її голос потонув у звуках пострілів.

Сара впала навколішки.

— Capo! — кричала Рейчел.

Підбігши до дівчинки, В’янн підхопила її на руки. Вона занесла її в ліс, поклала на траву й почала розстібати пальто.

Груди дитини були вкриті кульовими отворами. Кров лилася рікою.

В’янн зняла свою шаль і притисла до ран.

— Як вона? — ледве дихаючи, спитала Рейчел. — Це кров? — Жінка впала на траву біля доньки. Арі почав плакати у візку.

На пропускному пункті миготіло світло, а солдати збиралися разом. Собаки гавкали.

— Ми маємо йти, Рейчел, — мовила В’янн. — Негайно, — вона звелася на ноги, взяла Арі з візка й простягнула його Рейчел, яка, здавалося, нічого не тямила. В’янн викинула все з візка й обережно поклала в нього Сару, підклавши їй під голову ковдру Арі. Стиснувши ручки візка скривавленими руками, вона підняла задні колеса й почала його штовхати. — Ходімо, — сказала В’янн. — Ми її врятуємо.

Рейчел ледь помітно кивнула.

В'янн штовхала візок по товстому корінню й багнюці. Її серце вистрибувало з грудей, а страх залишав кислий присмак у роті, але вона не зупинялась і не озиралася. Жінка знала, що Рейчел іде позаду, адже чула крик Арі. Якщо їх хтось і переслідував, вона не хотіла цього знати.

Коли вони дісталися Le Jardin, В’янн ледве проштовхнула важкий візок через канаву на узбіччі й затягла на пагорб у сарай. Коли вона нарешті зупинилася, Сара застогнала від болю.

Рейчел опустила Арі. Потім вона взяла Сару з візка й ніжно поклала на траву. Арі верещав і тягнув руки до матері.

Жінка схилилася над Сарою та побачила її понівечені груди. Вона поглянула на В’янн із таким болем, що тій забракло повітря. А тоді Рейчел знову опустила очі й поклала руку на бліду щоку своєї доньки.

Сара підняла голову:

— Ми вже за кордоном? — Кров підборіддям стікала з її безбарвних губ.

— Так, — відповіла Рейчел. — Так, тепер ми в безпеці.

— Я поводилася сміливо, правда ж? — мовила Сара.

— Так, — відповіла Рейчел надломленим голосом. — Дуже сміливо.

— Мені холодно, — пробурмотіла Сара. Вона тремтіла.

Сара конвульсивно хапнула повітря й повільно видихнула.

— Тепер ми їстимемо цукерки. І макарони. Я люблю тебе, Capo. І тато тебе любить. Ти наша зіронька, — голос Рейчел зірвався. Тепер вона плакала. — Наше серденько. Ти ж знаєш це?

— Скажіть Софі, що я… — Сара заплющила очі. Вона зробила останній подих і застигла. Її губи були розтулені, але не рухалися.

В’янн стала навколішки біля Сари. Вона перевірила її пульс, але його не було. Нависла моторошна, в’язка тиша. В’янн могла думати лише про звук дитячого сміху і про те, що без нього світ спорожніє. Вона пізнала смерть, горе, що розриває тебе на шматки й навіки лишає зламаною, і не уявляла, як Рейчел і досі дихає. За інших обставин В'янн присіла б поруч, узяла б її за руку і дала поплакати. Чи обійняла б. Чи поговорила б. Чи не казала б нічого. Зробила б те, що потрібно було Рейчел: для цього В’янн звернула б гори. Та зараз це було неможливо. У цьому було ще одне жахіття нинішньої ситуації: у них навіть не було часу, щоб погорювати.

В’янн мусила бути сильною заради Рейчел.

— Потрібно поховати її, — якомога ніжніше сказала В’янн.

— Вона ненавидить темряву.

— З нею буде моя мама, — сказала В’янн. — І твоя. Ви з Арі маєте сховатися в підвалі. Я подбаю про Сару.

— Як?

В’янн знала, що Рейчел питає не про те, як сховатися в сараї. Вона питає, як жити після такої втрати. Як відпустити свою дитину, як дихати після того, як прошепочеш: «Прощавай».

— Я не можу залишити її.

— Ти мусиш. Заради Арі, — В’янн звелася на ноги.

Рейчел зробила вдих, надірваний, мов розбите скло, нахилилась і поцілувала Сару в щоку.

— Я завжди любитиму тебе, — прошепотіла вона.

Нарешті Рейчел устала. Вона взяла Арі на руки, міцно притисла до себе й знову заплакала.

В’янн узяла Рейчел за руку та відвела подругу в сарай.

— Я прийду по вас, коли буде безпечно.

— Безпечно, — повторила Рейчел монотонним голосом, дивлячись на відчинені двері сараю.

В’янн відсунула машину й відчинила люк.

— Унизу є ліхтар. І їжа.

Тримаючи Арі, Рейчел спустилася драбиною й зникла в темряві. В’янн закрила люк і поставила авто на місце, а тоді пішла до бузкового куща, який її мати посадила тридцять років тому. Тепер він був високий і розрісся вздовж муру. Під бузком, майже непомітні через літню зелень, стирчали три маленькі білі хрести. Два з них вони встановили після її викиднів, і ще один — у пам’ять про її сина, який прожив менше від тижня.

Рейчел стояла тут, поруч із нею, коли ховали її хлопчиків. Тепер В’янн ховала доньку своєї найкращої подруги. Найкращу подругу її дочки. Як міг милостивий Бог дозволити такому статися?

Розділ 23

В останні хвилини перед світанком В’янн сиділа біля свіжого могильного пагорба. Вона хотіла помолитися, але віра її покинула, залишившись у житті зовсім іншої жінки.

В’янн повільно підвелася.

Коли небо набуло прекрасного лавандово-рожевого кольору (наче доля глузувала з них), жінка пішла на заднє подвір’я, де кури затріпотіли крилами, злякавшись її несподіваної появи. Вона кинула скривавлений одяг на землю і почала відмивати його під колонкою. Потім, знявши з мотузки для білизни нічну сорочку, вона вдягнула її й пішла в дім.

В'янн неймовірно стомилася — душею й тілом,