Читати книгу - "Вождь червоношкірих: Оповідання"

хоробрістю вчинити розважливий маневр, відомий під назвою «дати дьору».

Месники швидко зібрались і кинулися навздогін. Троє з них наздогнали його за кілька кроків від станції залізниці. Малюк озирнувся, зуби його оголились у блискучій, але невеселій усмішці, яка зазвичай передувала його зухвалим і жорстоким вчинкам, і переслідувачі відступили, перш ніж він устиг хоча б потягнутися за револьвером.

Утім, в останній сутичці Малюк не відчув тієї похмурої жаги вбивства, яка так часто спонукала його до бою. Це була суто випадкова сварка, спричинена картами та двома-трьома не прийнятними для джентльмена епітетами[274], якими обмінялися супротивники. Малюкові радше навіть подобався стрункий, гордий, смаглявий хлопець, якого його куля уразила в розквіті віку. І тепер він більше не хотів крові. Йому хотілося піти кудись подалі і виспатися де-небудь на сонці, лежачи в траві і закривши обличчя носовою хусткою. Навіть мексиканець міг безкарно навернутися йому на очі, поки він був у такому настрої.

Малюк, не ховаючись, сів у пасажирський потяг і за п'ять хвилин уже їхав на північ. Але в Уеббі, декількома милями далі, де потяг зупинився, щоб прийняти пасажира, він вирішив відмовитися від такого способу втечі. Попереду були станції з телеграфом, а Малюк не полюбляв електрику й пару. Він віддавав перевагу сідлу та шпорам.

Убитий ним чоловік був йому не знайомий. Але Малюк знав, що той був із табору Коралітос на ранчо Хідальго; він також знав, що ковбої з цього ранчо, якщо скривдиш одного з них, мстяться лютіше, ніж кровні вороги у штаті Кентуккі. Тому з мудрістю, властивою багатьом великим воїнам, Малюк вирішив відділити себе від помсти табору Коралітос заростями чапаралю та кактусів якнайбільшої протяжності.

Коло станції була крамничка, а біля крамнички, серед в'язів і мескітових кущів, стояли верхові коні покупців. Коні здебільшого ліниво дрімали, похиливши голови. Тільки один з них, довгоногий, каро-гнідий, з лебединою шиєю, хропів й рив землю копитом. Малюк схопився на нього, стиснув його колінами і злегка хльоснув хазяйським батіжком.

Якщо вбивство зухвалого партнера дещо затьмарило репутацію Малюка як благонадійного громадянина, то цей останній його вчинок укрив його чорним плащем безчестя. На кордоні вздовж Ріо-Гранде, якщо ви забираєте у людини життя, ви іноді забираєте дрібницю; але коли ви забираєте в неї коня, то це втрата, від якої вона дійсно стає біднішою і яка вас не збагатить… якщо вас спіймають. Тепер для Малюка не було вороття.

Сидячи на гарячому каро-гнідому коні, він був відносно спокійним. Він проскочив галопом п'ять миль, потім перейшов на рівну рись — улюблений алюр рівнинних жителів — і повернув на північний схід, у напрямку до річки Нуесес. Він добре знав цю місцевість — звивисті глухі стежки в нескінченних заростях колючого чагарнику та кактусів, табори та поодинокі ранчо, де можна знайти безпечний притулок. Малюк весь час долав шлях на схід; він ніколи не бачив океану, і йому спало на думку пошарпати по гриві Мексиканську затоку — пустотливе лоша великої водної ширі.

Таким чином, через три дні він стояв на березі в Корпус-Кристі і дивився на легкі брижі спокійного моря.

Капітан Бун зі шхуни «Непосида» стояв коло своєї шлюпки, що гойдалася біля самого берега під охороною матроса. Він вже зовсім зібрався відчалити, коли раптом згадав, що забув захопити необхідну приналежність свого побуту — пресований тютюн. Одного з матросів послали по цей забутий вантаж. Чекаючи на нього, капітан походжав по піску, дожовуючи решту свого кишенькового запасу.

До води зійшов стрункий, мускулистий юнак у чоботях на високих підборах. Обличчя його було обличчям юнака, але передчасна суворість свідчила про досвідченість чоловіка. Колір обличчя, смуглявого від природи, набув від засмаги та вітру кавово-коричневого відтінку. Волосся у нього було чорне й пряме, як у індіанця; його лице ще не знало приниження бритви; очі були холодні, сині. Лівий лікоть його був нещільно притиснутий до тіла, тому що охоронці порядку в місті несхвально дивляться на револьвери сорок п'ятого калібру з перламутровими ручками, а для того, щоб тримати їх під пахвою за лівою проймою жилета, вони дещо завеликі. Він дивився крізь капітана Буна на затоку із безпристрасним, непроникним спокоєм китайського імператора.

— Що, збираєтеся купити затоку, приятелю? — запитав капітан. Пригода з тютюном, про який він трохи не забув, налаштувала його на саркастичний лад.

— Ну, навіщо ж, — м'яко відповів Малюк, — навряд. Я її ніколи раніше не бачив. Я просто дивлюся на неї. А ви чи не збираєтесь її продати?

— Тільки не в цей рейс, — сказав капітан. — Я вишлю її вам післяплатою, коли повернуся до Буенос-Тієррас… Ось він іде, наче на лебідці тягнеться, цей ледар із жуйкою. Я вже годину тому мав знятися з якоря.

— Це ваш корабель? — запитав Малюк.

— Мій, — відповів капітан, — якщо вам хочеться називати шхуну кораблем, а мені хочеться брехати. Тільки правильніше було б сказати, що це шхуна Міллера і Гонсалеса, а перед вами просто старий Семюел Бун — шкіпер[275].

— Куди ви пливете? — запитав утікач.

— У Буенос-Тієррас, що на березі Південної Америки. Я забув, як називалася ця країна, коли був там востаннє. Вантаж — будівельне дерево, листове залізо та ножі для цукрової тростини.

— Що це за країна? — запитав Малюк. — Спекотна чи холодна?

— Теплувата, шановний, — відповів капітан, — але справжній втрачений рай щодо пейзажу, краси і взагалі географії. Щоранку вас будить ніжний спів червоних птахів із сімома ліловими хвостами в шелесті вітерця у квітах та трояндах. Жителі цієї країни ніколи не працюють: там можна не встаючи з ліжка простягнути руку і набрати цілий кошик добірних тепличних фруктів. Там немає неділь, немає рахунків за лід, немає квартирної платні, немає турбот, немає сенсу, взагалі нічого немає. Це велика країна для людини, яка хоче лягти спати і зачекати, доки їй трапиться добра нагода. Банани, апельсини, урагани й ананаси, які ви їсте, — усе йде звідти.

— Це мені подобається, — сказав Малюк, виявляючи, нарешті, якийсь інтерес до розмови. — Скільки шкур ви з мене здерете, щоб відвезти туди?

— Двадцять чотири долари, — відповів капітан Бун, — їжа й доставка. Каюта другого класу. Першого класу немає.

— Я їду з вами, — сказав Малюк, витягуючи гаманець з оленячої шкіри.

Коли він вирушив до Ларедо провітритись, у нього було з собою триста доларів. Дуель у Вальдо перервала його розважальний сезон, але зберегла йому майже двісті доларів для втечі, до якої вона ж його і примусила.

— Гаразд, шановний, — сказав капітан. — Сподіваюсь, що ваша матуся не засудить мене за ці ваші витівки.

Він жестом