Читати книгу - "Чорнильне серце"

устав, щойно розвиднілося, й придбав усе, що було потрібно на сніданок, у невеличкій крамниці в кінці вулички. Булочки були ще теплі, й Меґі мала таке враження, ніби й справді настали канікули — як тоді, коли Мо поїхав з нею до сусіднього міста, щоб купити найнеобхідніші інструменти, пензлики, ножі, тканину, картон, а також просто-таки гігантську порцію морозива, яку вони з’їли вдвох у приморській кав’ярні. І коли вони знов постукали в двері Феноліо, Меґі все ще відчувала на язиці присмак того морозива.

Старий пригостив Мо чашечкою кави на кухні, пофарбованій у зелений колір, а тоді повів його й Меґі на горище, де зберігав книжки.

— Ти що, жартуєш?! — обурився Мо, побачивши вкриті порохом полиці. — Книжки треба в тебе відібрати — всі до одної й негайно ж! Коли ти був тут востаннє? Пил зі сторінок хоч лопатою вигрібай!

— Дати їм тут притулок мені просто довелось, — захищався Феноліо, хоча з його зморшок прозирали докори сумління. — Унизу для всіх цих полиць стало затісно, а крім того, внуки тільки те й робили, що хапали книжки до рук.

— Але діти не нашкодили б їм так, як волога й пилюка, — сказав Мо так сердито, що Феноліо відразу поквапився з горища.

— Бідолашна дівчинка… Твій батько завжди такий суворий? — запитав він Меґі, коли вони спускалися крутими сходами вниз.

— Ні, лише коли йдеться про книжки, — відповіла вона.

Не встигла Меґі в нього нічого розпитати, як він зник у себе в кабінеті, а його внуки були хто в школі, хто в дитячому садку. Отож вона дістала книжки, які їй подарувала Елінор, і вмостилася з ними на сходах, що вели вниз, до крихітного палісадника. Там росли дикі троянди, такі густі, що годі було ступити й крок, щоб вони не обвилися вусиками навколо ніг. А згори зі сходів виднілося море, воно було далеко-далеко, а здавалося, що зовсім близько.

Меґі розгорнула знову книжку з віршами. Сонце так яскраво світило в обличчя, що довелося примружити очі, й перше ніж читати, вона озирнулася через плече, щоб переконатися, що Мо ще на горищі. Їй не хотілося, щоб він застав її за тим, що вона надумала зробити. Меґі було соромно за свій намір, але спокуса була надто велика.

Переконавшись, що поблизу нікого нема, дівчинка глибоко вдихнула повітря, прокашлялась — і почала читати. Вона формувала губами кожнісіньке слово, як це робив батько, майже з ніжністю, так ніби кожна літера — то нота, й кожна з них, вимовлена не досить любовно, могла спотворити мелодію. Та невдовзі Меґі завважила, що коли вона приділяє надто багато уваги кожному слову, то фраза вже не звучить, і що коли зосереджуватися лише на інтонації, а не на змісті, то втрачаються образи. Усе це було складно. Дуже складно. А від сонця її брала дрімота, отож зрештою вона згорнула книжку й підставила обличчя теплому промінню. Намагатися здійснити свій намір усе одно було безглуздо.

Надвечір прийшли Піппо, Паула й Ріко, і Меґі вирушила з ними поблукати селом. Вони щось купили в крамниці, де Мо побував уранці, посиділи всі разом на кам'яному мурі край села, спостерігаючи мурашок, які тягли пощербленим камінням соснові голки, й полічили судна, що пропливали далеко в морі.

Так минув день. Час від часу Меґі питала себе, де тепер Вогнерукий і чи з ним іще Фарид, а також як справи в Елінор і чи та не дивується вже, що вони й досі не приїхали до неї.

Відповіді Меґі не знаходила на жодне з цих запитань, як і на те, що робить за дверима свого кабінету Феноліо.

— Дід гризе олівця! — доповіла Паула після того, як їй якось пощастило сховатися в нього під столом. — Гризе олівця й ходить з кутка в куток.

— Мо, а коли ми поїдемо до Елінор? — запитала Меґі другої ночі, відчувши, що батько знов не може заснути.

Вона сіла на край його ліжка. Воно виявилося таким самим рипучим, як і її.

— Скоро, — відповів він. — А тепер спи, гаразд?

— Ти за нею тужиш? — Меґі й сама не знала, звідки так несподівано виникло це запитання. Воно просто вихопилося в неї мимохіть, зненацька.

Мо відповів не одразу.

— Іноді, — нарешті промовив він. — Уранці, вдень, увечері, вночі. Майже завжди.

Меґі відчула, як у її серце запустилися кігтики ревнощів. Це відчуття було їй знайоме, воно прокидалося щоразу, коли Мо заводив собі нову подругу. Але ревнувати його до рідної матері?

— Розкажи про неї! — тихо попрохала вона. — Тільки не треба вигаданих історій, які ти розповідав мені досі.

Колись Меґі пробувала знайти собі матір у книжках, але в улюблених така, що відповідала б її уявленням, не траплялася. Том Сойєр? Ріс без матері. Гек Фінн? Також. Пітер Пен і втрачені хлопці? У тих матерів і близько не було. Джим Ґудзик — сирота… І в казках — нікого, крім злих мачух та бездушних, ревнивих матерів… Цей список можна було продовжувати без кінця-краю. Колись це Меґі нерідко втішало. Здавалося, в тому, щоб не мати матері, нічого аж такого не було, принаймні в її улюблених історіях.

— Що ж тобі розповісти? — Мо задивився у вікно.

Надворі знову гризлися коти. Їхнє нявкання нагадувало плач немовлят.

— Ти схожа більше на неї, ніж на мене. На щастя. Вона сміється так само, як ти, і так само, як ти, пожовує пасмо кіс, коли читає. Вона короткозора, але надто горда, щоб носити окуляри…

— Це я можу зрозуміти.

Меґі сіла поруч із батьком. Рука в нього вже майже не боліла, рана від собачого укусу загоювалась. Щоправда, лишиться світлий рубець, схожий на той, що його дев’ять років тому зоставив по собі Бастин ніж…

— Як це — можеш зрозуміти? — перепитав Мо. — Мені ось окуляри до вподоби.

— А мені — ні. Ну, далі.

— Вона любить камінчики — пласкі, круглі відшліфовані, які приємно потримати в долоні. Один чи два таких камінчики завше носить із собою в сумочці. Крім того, має звичку класти їх на книжки, особливо на ті, що в м’якій обкладинці, бо їй не подобається, коли палітурка відстовбурчується. Але ти завжди забирала в неї ті камінчики й качала їх по паркету.

— І тоді вона гнівалась.

— Та де! Тоді вона лоскотала твою пухкеньку шийку, поки ти сама випускала камінчики з рук. — Мо обернувся до неї. — Меґі, ти й справді не тужиш за нею?

— Не знаю. Хіба коли буваю люта на тебе.

— Отже, разів десять на