Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 2"

жертв: злегка поранилося декілька осіб, але загиблих не було.

А п’ять років тому, прямуючи пасажирським поїздом до Кракова, кондуктор запримітив його між двох вагонів стрічного товарняка. Смалюх примостився на буферах і, ставши навпочіпки, грав ланцюгами. Колеги, з якими Боронь поділився своєю тривогою, підняли його на сміх і обізвали вар’ятом. Проте побоювання Бороня збулися, і то дуже швидко: тієї ж самої ночі товарняк, проїжджаючи через міст, що підгнив, звалився у прірву.

Смалюх був стопудовим передвісником катастроф: якщо він з’являвся, нещастя не обминути. Переконаний триразовим досвідом, Боронь твердо вірував у зловісного велетня і навіть, наче ті ідолопоклонники, шанував його як божество могутнє, але зле, таке, що вимагало покори і страху. Кондуктор оточив свого бога особливим культом, понадто виправдовував його існування оригінальною теорією власної вигадки.

Смалюх з організмом потягу творили одне ціле, злютовував собою увесь його складний кістяк, товкся в поршнях, спливав потом у котлах локомотиву, волочився по вагонах. Боронь не завжди бачив його на свої очі, але завжди виразно відчував його близьку присутність. Смалюх дрімав у душі потягу, був його таємним флюїдом – в хвилини грізні, в моменти здійснення лихих передчуттів він виділявся, густів і втілювався у свій образ.

Боротися з ним, на думку кондуктора, було справою не тільки даремною, але й смішною. Всі зусилля, спрямовані на уникнення біди, яку він провістив, виявляться марними і порожніми, бо Смалюх був, як доля.

Поява привида в потязі, та ще перед самим кінцем маршруту, привела кондуктора в піднесений настрій: з хвилини на хвилину треба було чекати катастрофи. Що ж, з долею не сперечаються… Боронь встав і почав нервово проходжуватися по коридору. З якогось купе долетів до нього жвавий говір, жіночий сміх. Він підійшов і встромив у відкриті двері свій суворий погляд. Веселощі враз пригасли. Розсунулися двері сусіднього купе, і виглянула голова:

– Пане кондукторе, до станції ще далеко?

– Через півгодини будемо на місці. Кінець уже скоро.

Щось в його інтонації заскочило пасажира, він стурбовано витріщився на кондуктора. Боронь загадково усміхнувся і пройшов далі. Голова зникла.

Якийсь чоловік вийшов у тамбур і, припавши до шиби, вдивлявся у простір, стривожено затягуючись папіроскою. Потім він попрямував у протилежний бік, в кінець коридору. Там затягнувся кілька разів цигаркою і, кинувши пожований недопалок, вийшов на платформу вагона. Боронь бачив крізь скло його силует, що висунувся назовні, вдивляючись у напрямку руху.

– Вивчає місцевість, – зловтішно усміхаючись, пробурчав кондуктор. – Дарма старається. Вивчай не вивчай, лихо не дрімає.

Тим часом нервовий пасажир повернувся до вагону.

– Чи наш потяг вже розминувся зі швидким з Станіславова? – помітивши кондуктора, запитав він з награним спокоєм.

– Поки що ні. Швидкий повинен з’явитися ось-ось. Втім, мабуть, ми розминемося з ним на кінцевій станції, не виключено спізнення. Потяг, про якого ви питаєте, підходить з бічної гілки.

В цю саму хвилину з правої сторони почувся страшний гуркіт. За вікном промайнув величезний контур локомотива, що метав снопами іскор, за ним миттєво прослизнув ланцюжок чорних пудел, освітлених витинанками вікон. Боронь витягнув руку убік зникаючого потягу.

– Ото ж він і є.

Нервовий пан із зітханням полегшення витягнув портсигар і люб’язно запропонував:

– Пригощайтеся, пане кондуктор. Справжній «морріс».

Боронь приклав руку до козирка кашкета.

– Гарно дякую. Палю тільки люльку.

– Шкода, бо добрі.

Закуривши, пасажир повернувся в купе. Кондуктор уїдливо посміхнувся йому услід.

– Хе-хе-хе! Щось занюхав, тільки заспокоївся рано. Не говори, брате, гоп, поки не перескочиш.

Але зустріч зі швидким, що щасливо завершилася, дещо його стривожила. Шанси катастрофи почали маліти.

А було вже три четверті десятої – через п’ятнадцять хвилин Ґрон, кінець маршруту. По дорозі не передбачалося більше жодного моста, який міг би завалитися, не передбачалося жодного стрічного потягу, єдиний, з яким можна було зіткнутися, щойно щасливо промчав. Тепер зосталося сподіватися, що їхньому потягу судилося зійти з рейок або зазнати катастрофи на кінцевій станції.

Так чи инакше, але катастрофа, провіщена з’явою Смалюха, відбудеться, він за це ручався, він, старший кондуктор Боронь.

Тут йшлося не про потяг, не про пасажирів і навіть не про його власне убоге життя, а про непомильність босого марева. Бороньові незмірно залежало на тому, щоб закріпити репутацію Смалюха, підняти його престиж в очах скептичних кондукторів. Колеги, яким він не раз розказував про таємні відвідини велетня, ставилися до цієї історії з гумором, твердячи, ніби той йому просто привидівся, а иньші додавали, що з п’яних очей. Останнє особливо уражало Бороня, бо він зроду не брав до вуст алкоголю. Багато хто мав його за марновірного, вважаючи, що на цьому саме ґрунті виник у нього дивний бзик. Зачепленою виявлялася не тільки Смалюхова, але і власна його честь. Кондуктор Боронь волів сам скрутити карк, аніж пережити поразку Смалюха…

До кінця залишалося десять хвилин. Він докурив люльку і підійнявся по сходинках на дах вагону, в засклену з усіх боків будку. Звідси, з висоти бузькового гнізда, розлягався простір за дня, як на долоні. Але тепер світ був занурений в глибокий морок. Вікна потягу відкидали плями світла, немов промацували жовтими очима узбіччя насипу. Попереду, відокремлений від нього п’ятьма вагонами, плював кривавими іскрами паротяг, вивергав з рури рожевий з білими завитками дим. Чорний двадцятикільчастий змій поблискував лусками боків, роззявляючи розжарену пащу і освітлюючи дорогу вогненними очима. Вдалині вже почала світати залита світлом станція.

Немов відчуваючи близькість бажаної мети, потяг мчав щодуху, подвоївши швидкість. Вже замаячив попереду сигнал, наставлений на вільний в’їзд, вже семафори вітально розпрямляли крила. Рейки почали множитися, схрещуватися, утворюючи кути і сплетіння. Справа і зліва з нічного мороку випірнали назустріч вогники стрілок, витягали шиї станційні крани і журавлі водокачок.

Раптом за декілька кроків від паротяга, що розігнався, загорівся червоний сигнал. Машина випустила з мідної горлянки нестямний свист, скажено заскреготали гальма, і зупинений могутнім зусиллям потяг завмер біля другої стрілки.

Боронь збіг униз і приєднався до групки коліярів, що висипали з потяга довідатися причину несподіваної зупинки. Черговий диспетчер з блокпоста, що дав червоний сигнал, роз’яснив ситуацію. Перша колія, на яку повинен був в’їхати поїзд, зайнята товарняком, треба перевести стрілку і пустити потяг на другу. Зазвичай ця операція здійснюється на блокпосту з допомогою важеля, але підземний зв’язок між блокпостом і коліями несправний, і стрілку доведеться перевести вручну прямо на місці. Розтлумачивши, в чому справа, диспетчер почав переводити стрілку. Заспокоєні кондуктори повернулися у вагони чекати знаку на вільний проїзд. Але Бороня щось прикувало до місця. Божевільним поглядом дивився він на кривавий сигнал, одуріло вслухувався в хрускіт