Читати книгу - "Щоденник Мавки"

промислу? Лишень смертна людина. Вона, як годиться, оплакала та поховала свого сина. Знаючи, що якби навіть вона знайшла ті зерна та Господь оздоровив сина, це б нічого не змінило. Бо людина смертна і рано чи пізно все одно помре. Але несподівано, завдяки смерті її кровинки, жінці відкрилася інша істина. Вона знайшла те, що ніколи не вмирає. І навіть смерть не змогла цього забрати в неї. Вона продовжувала любити свою дитину.

Бо любов не помирає ніколи…

11. Чекання

Ми прагнемо до того, чого немає, і нехтуємо тим, що є, так, ніби минуле зможе вернутись назад або напевно мусить здійснитися сподіване.

Григорій Сковорода

Олексій стояв на високій кручі та дивився на воду. Річка завжди заспокійливо діяла на нього. Як дуже дорогий та відчайдушно-помічний психолог. У цьому кабінеті все заспокоювало: зручне крісло, камінь-спотикач, через який щоразу шпортався йдучи, хоч знав цю стежку як своїх п’ять пальців. Та спотикання було ритуальним, бо коли приходила туга, то мусив отутечки перечепитися, зупинитися та впасти п’ятою точкою на камінь. Ноги самі вели в не найліпші хвилини життя до цього каменя і до батька Дніпра. Кімната психолога діяла обнадійливо: тут духмяніло ароматами степу, щоразу іншими – залежало від пори року. Вдихав на повні груди та говорив, завжди відверто. Усе одно ніхто з людей не почує. А вітер, дерева, вода, птахи чи тварини, на диво, з розумінням ставилися до чоловіка. Вони були друзями – справжніми, вірними, і якби вміли говорити людською мовою, то, певно, підказали б відповіді на всі хвилювання чоловіка. Та він рідко спілкувався з ними. Уже навіть забулося, коли то було востаннє? П’ять чи навіть вісім літ спливло. Ні-ні, він інколи зачіпався за той камінь, але просто так для дружньої бесіди.

А тут раптом якась дика розгубленість. Усередині пекло, тремтів усім тілом, наче хтось небезпечний та жорстокий вирішив перенастроїти на свій лад струни його душі.

Схилив голову, зітхнув. Господи, йому вже п’ятдесят, а він ні на йоту не став мудрішим. О, якби ще рік тому Олексію сказали, що з ним таке діятиметься, – не повірив би. Бо він уже давно повбивав своїх драконів, нещадно, безжалісно. Він – великий самітник. Так його називали друзі. Чоловік, який уже не один десяток років живе на цьому хуторі, сам-самісінький… Ні-ні, не так. Не сам, бо ще є зорі, сонце, вітер, багато-багато неба і врешті батько Дніпро, рідний і вірний. Ще є справжні друзі, які приїжджають, навідують. Скоріше не тому, що він так важливий для них, навпаки – вони, як і він, відчувають тут присутність справжності і бодай торкнутися до неї – уже сила.

Його друзі приносять, привозять, притягають потовчені душі, які тут уміло та завжди своєчасно лікують – і слово не завше має вирішальне значення. Тут інше. Тут чується вітер свободи, запах вічності, аромат того, що було до нас і буде тоді, коли людство кане в Лету. Бо не вічні навіть зорі, які теж уміють плакати, знаючи, що колись помруть. Бо вічна тільки вічність, яка вчувається в шепоті води, у тремтінні бабиного літа над головою, яка також ридає ридма за вікном хурделицею, бо знає, що та хурделиця теж не вічна.

Тільки цього Олексій ніколи не розкаже своїм приятелям, це одкровення відкривається обережно і дуже кволо. Воно відкривається тим, хто на ти з вічністю. Та коли тобі видається, точніше переконаний, що второпав майже все прописане в історії та теорії тої вічності – відлюдник, великий самітник, який їде до людей лишень для того, щоб ще раз, уже вкотре, переконатися: усе правильно, чоловіче, ти втямив, ти справжність піймав, – для тебе готують ще більше випробування. І весь так гарно вибудуваний тобою світ летить кудись під три чорти.

Обхопив голову. Скуйовдив волосся. Зрадлива пелена заступила очі. Не зважав. Він не соромився сліз. Бо так давно не плакав. Востаннє, у шість років, коли боляче розбив коліно. Тоді старший брат обізвав його мамчиним плаксійчиком. Пообіцяв собі, що більше не плакатиме, бо козаки та справжні чоловіки не плачуть. А зараз? А зараз розбив не коліно, надщербив душу.

– Батьку, мені болить. Віриш, забув, що буває так. Ні, не забув. Не знав. Ох, не знав цього, батьку. Невже ото і є та справжність, на якій усе тримається? Чому я, батьку? Я не хотів цього. Що мені робити з тим болем, батьку?

Вода мовчала. На Дніпрі був штиль. Ані вітру, ані шелесту. Листя впало з дерев ще місяць тому. От-от захурделить, затулить білим саваном устидливу голизну світу.

Поруч щось ледь чутно заскрипіло. Озирнувся на той поклик. Наче двері, що давно не змазувалися і тому жалібно кигикали. На старій грушці ще вчора зламалася гілка. То вона похитувалася, ледь чутно поскрипуючи. Наче вхідні двері, які тебе зустрічають чи проводжають.

Двері. Скільки тих дверей було у його житті? Ну, тих самих, у які гепаєш-гепаєш-гепаєш і… Тиша. За ними і перед ними. Їх не відчиняють, бо вони не твої. О, дверей він не рахував, бо легко збитися з рахунку. Та й, зрештою, для чого? Відчинені двері – то лишень запрошення увійти. А входити чи ні, то вже на твій розсуд. Якщо зачинені, очевидно, ще зарано для тебе, от вони і мовчать, німують.

«Філософ ти, чоловіче», – криво посміхнувся. Ага, ще той Сковорода. А тоді, коли гамселив у двері, що не відчинялися, та набивав ґулі, таким мудрим не був. Та з часом, коли тих ґуль набралося багато, таки второпав, що тупикових безвихідних ситуацій не буває. Бо завше, коли зачиняються двері, з яких ти добровільно виходиш чи які тебе випльовують (і таке трапляється), відчиняються нові. Вони запрошують тебе увійти. Але ти ще не дозрів, певно, опираєшся, озираєшся на зачинені. Бо не навчився поки читати мови знаків. Удаєш з себе то сліпого, то німого, то дурного. Топчешся перед входом на одному місці. Інколи берешся у стіні вибивати власні двері. Думаєш, майже за Франком, «лупайте сю скалу».

Та коли вже зовсім знесилений, бо і мозолі на руках, ногах, спині, душі болять, кидаєш під ноги сокиру, приходить прозріння: слід просто зробити крок у навстіж розчинені двері. Так, вони лякають невідомістю. Пізнання нового вимагає мужності, бо незрозумілість і те, чого ще досі не переживав, лякають. Раз-два, крок, ще півкроку. Поріг. Три-чотири, і ти вже за порогом. І назад дороги немає. Бо двері за твоєю спиною з гуркотом зачиняються, інколи боляче вдаряючи ззаду.