Читати книгу - "Сезон гроз"

— Кажу ж, мовчи.

Спершу була бібліотека — від куряви в ній аж у носі крутило. Потім наче салон. А потім спальня. Велике ліжко з чорним балдахіном на гебанових штандартах.

Він почув шелест. Обернувся.

У дверях стояв Сорель Дегерлюнд. Накучерявлений, в опанчі, гаптованій золотими зірками. Біля Дегерлюнда стояло щось невеличке, зовсім сіре і озброєне зерріканською шаблею.

— Я маю напоготові банку з формаліном, — сказав чародій. — На твою голову, відміно. Вбий його, Бето!

Дегерлюнд ще закінчував речення, насолоджуючись звучанням свого голосу, а сіре створіння вже перейшло в атаку, несамовито швидке сіре створіння, звинний і безшумний сірий пацюк, зі свистом і блиском шаблі. Геральт ухилився від двох ударів, заданих класично, навхрест. За першим разом почув коло вуха рух розтятого клинком повітря, за другим — легенький дотик до рукава. Третій удар відбив мечем, на якусь мить вони зчепилися. Побачив обличчя сірого створіння, великі жовті очі з вертикальними зіницями, вузькі щілини на місці носа, шпичасті вуха. Рота створіння взагалі не мало.

Вони розчепилися. Створіння вправно обернулося, відразу ж напало, легким танцювальним кроком, знову навхрест. Знову передбачувально. Було нелюдськи рухливим, несамовито гнучким, пекельно швидким. Але дурним.

Поняття не мало, яким швидким стає відьми́н, випивши еліксири.

Геральт дозволив йому тільки на один удар, від якого ухилився з допомогою маневру. Потім вдарив сам. Рухом вивченим і випробуваним сотні разів. Швидким півоборотом обійшов сіре створіння, зробив обманний фінт і вдарив його по ключиці. Ще не встигла потекти кров, як обернув меча й ударив створіння під пахву. І відскочив, готовий до більшого. Але більше не треба було.

Як виявилося, створіння мало рота. Розкритого на сірому обличчі ніби розтята рана, широко, від вуха до вуха, але не більше, ніж на півпальця. Створіння не видало ні голосу, ні звуку. Впало на коліна, потім на бік. Якусь хвилю дригалося, рухало руками і ногами наче собака, якому щось сниться. Потім померло. В тиші.

Дегерлюнд зробив помилку. Замість того, щоб тікати, підняв обидві долоні і почав скандувати заклинання, шаленим, гавкучим, переповненим люттю і ненавистю голосом. Довкола його долонь заклубилося полум’я, формуючи вогненну кулю. Це трохи нагадувало виготовлення цукрової вати. Навіть смерділо подібно.

Дегерлюнд не встиг створити повну кулю. Поняття не мав, яким швидким стає відьми́н, випивши еліксири.

Геральт доскочив, вдарив мечем по кулі й долонях чародія. Гахнуло, наче розгорялася піч, посипалися іскри. Дегерлюнд заверещав, випустив вогненну сферу із стікаючих кров’ю рук. Куля згасла, наповнюючи приміщення запахом паленої карамелі.

Геральт відкинув меча. Вдарив Дегерлюнда в обличчя, широко замахнувшись, відкритою долонею. Чародій крикнув, скулився, відвернувся спиною. Відьми́н силоміць підвів його, вхопив у захвáт, обійняв шию передпліччям. Дегерлюнд знову вереснув, почав вириватися.

— Ти не можеш! — завив. — Не можеш мене вбити! Не маєш права. Я людина! Людина!

Геральт затиснув передпліччя на його шиї. Для початку не надто сильно.

— Це не я! — вив чародій. — Це Ортолан! Ортолан мені наказав! Примусив мене! А Бірута Ікарті про все знала! Вона! Бірута! Це вона придумала, з медальйоном! Це вона наказала мені його зробити!

Відьми́н притиснув сильніше.

— Рятууууууйте! Лююююююююди! Рятууууууйте!

Відьми́н притиснув сильніше.

— Лююю… Помо… Ніііі…

Дегерлюнд хрипів, з його рота потоком стікала слина. Геральт відвернув голову. Притиснув сильніше.

Дегерлюнд знепритомнів, обвис… Сильніше. Тріснула під’язикова кістка. Сильніше. Зламалася гортань. Сильніше. Ще сильніше.

Тріснули і змістилися шийні хребці.

Геральт потримав Дегерлюнда ще хвилю. Потім сильно шарпнув його голову вбік, для цілковитої певності. Потім випустив. Чародій зсунувся на підлогу, м’яко, наче шовкова тканина.

Відьми́н витер обслинений рукав шторою.

Великий чорний кіт з’явився нізвідки. Обтерся об тіло Дегерлюнда. Полизав нерухому руку. Нявкнув, жалібно заплакав. Ліг біля трупа, притулився до його боку. Дивився на відьми́на широко розкритими золотими очима.

— Я мусив, — сказав відьми́н. — Так треба було. Хто як хто, але ти повинен зрозуміти.

Кіт примружив очі. На знак того, що розуміє.

То посідаймо долі, ради бога,

Нехай про смерть англійських королів

Сумні історії в уяві зринуть.

Тих скинуто, ці в битвах полягли;

Тих дух здолав, кого вони згубили;

Одні отруєні жінками, інших

Заколото було, як мирно спали.

Всі вбиті…

Вільям Шекспір, Річард ІІ, переклав В.Струтинський

Розділ вісімнадцятий

День королівського весілля з самого ранку тішив погодою, блакить над Кераком не була затьмарена жодною хмаркою. День заповідався на дуже теплий, але спеку пом’якшував бриз, що віяв з моря.

З самого ранку у Верхньому Місті був чималий рух. Вулиці й сквери старанно підмітали, фасади будинків прикрашали стрічками і гірляндами, на мачтах піднімали прапорці. Дорогою, що вела до королівського палацу, вже зранку промандрувала низка постачальників, навантажені вози та візки миналися з тими, які поверталися впорожні, догори бігли носії, ремісники, торгівці, гінці й посланці. Трохи нижче дорога роїлася від лектик, на яких до палацу прибували весільні гості. Король Белогун начебто заявив, що його шлюб — це не марничка, люди мусять цю подію запам’ятати, а славна вона має бути у всьому світі. Згідно з королівським наказом, урочистості повинні були розпочатися зранку і тривати до пізньої ночі. Протягом всього цього часу гостям пропонувалися небачені розваги.

Керак був королівством маленьким і, загалом, не надто важливим, отож Геральт сумнівався, щоб світ особливо перейнявся шлюбом Белогуна, навіть якби він вирішив балювати цілий тиждень і вигадав невідь-які забави. Але було загальновідомим, що для Белогуна центром світу був Керак, а світом — околиця, не дуже віддалена від Кераку.

Вони обидва з Горицвітом вирядилися так пишно, як тільки зуміли і змогли. Геральт при цій нагоді навіть придбав куртку з телячої шкіри, схоже, сильно переплативши. Щодо Горицвіта, то спершу він оголосив, що на королівське весілля йому плювати і він туди не піде. Бо у список гостей його вписали як родича королівського інстигатора, а не як всесвітньо відомого поета й барда. І не запропонували йому виступити. Горицвіт вирішив, що це зневага, й образився. Як звичайно в нього, образа довго не тривала, всього лиш півдня.

Вздовж всієї дороги до палацу, яка вилася по узбіччю узгір’я, поставили мачти, на них, ліниво ворушені бризом, висіли жовті прапорці з гербом Кераку, блакитним дельфіном nageant з червоними плавниками і хвостом.

Перед входом на палацову територію на них чекав родич Горицвіта, Феррант де Леттенгоф, у супроводі кількох королівських гвардійців, форма яких була в кольорах гербового дельфіна, себто блакитно-червоною. Інстигатор привітався з Горицвітом і покликав пажа, що мав товаришити поету