Читати книгу - "Сезон гроз"

— А ви, мостивий Геральте, звольте йти за мною.

Вони пішли бічною парковою алейкою, минаючи щось схоже на господарську частину, звідки долинав брязкіт казанів та іншого кухонного начиння, а також брудна лайка, якою кухарі обсипали кухарчуків. Мило і смаковито пахло їжею. Геральт бачив меню і знав, чим будуть пригощати гостей під час весільного бенкету. Кілька днів тому вони з Горицвітом відвідали остерію «Natura Rerum». Фебус Равенґа, не приховуючи гордості, похвалився, що спільно з кількома рестораторами організовує учту і складає список страв, приготуванням яких займеться еліта місцевих шеф-кухарів. На сніданок, повідомив він, будуть подані устриці, морські їжаки, креветки і соте з крабів. На другий сніданок м’ясо в желе і різноманітні паштети, копчені й мариновані лососі, холодець з качок, овечі й козячі сири. На обід буде ad libitum бульйон м’ясний чи рибний, флячки з печінковими фрикадельками, морський чорт з рожна, зарум’янений медом, а ще морські окуні з шафраном і гвоздикою.

Потім, декламував Равенґа, керуючи диханням як вмілий оратор, подаватимуть куски м’яса з білим соусом з каперцями, яйцями і гірчицею, лебедине коліно з медом, каплунів, обкладених солониною, куріпок з айвовим варенням, печених голубів та торт з баранячої печінки і ячмінної каші. Різні салати й овочі. Тоді карамельки, нугати, тістечка з начинкою, смажені каштани, варення і мармелад. Вина з Туссенту, само собою, будуть сервіровані постійно і без перерви.

Равенґа описував так образно, аж слинка текла. Однак Геральт сумнівався, чи він зуміє покуштувати хоч щось з цього чималого меню. Він на цьому шлюбі зовсім не гість. Був у ситуації ще гіршій, ніж бігаючі пажі, яким все-таки вдавалося відщипнути хоч щось з несених полумисків чи бодай всунути палець у крем, соус або паштет.

Головною територією урочистостей був палацовий парк, давніше храмовий сад, який королі Кераку перебудовували і розбудували, додавши колонади, альтанки й святині задуми. Сьогодні серед дерев і будівель додатково розставили численні кольорові павільйони, а охорону від гарячого сонця і спеки забезпечували полотнища, розіп’яті на жердинах. Тут вже зібрався гурток гостей. Їх мало бути не надто багато, сумарно зо дві сотні. Як сповіщала чутка, список складав сам король, запрошення дісталися грону обранців, винятково еліті. Як виявилося, до еліти Белогун включав переважно своїх родичів та свояків. Крім того, були запрошені представники вищого світу та вершки товариства, ключові урядники адміністрації, найбагатші місцеві та закордонні підприємці і дипломати, себто шпигуни з сусідніх держав, які видавали себе за торговельних аташе. Список доповнювала численна група улесливців, підлабузників та майстрів влазити у монарший зад без вазеліну.

Перед одним з бічних входів до палацу чекав принц Еґмунд, одягнений в чорний каптан з багатим срібно-золотим гаптуванням. Його супроводжувало кілька молодиків. Всі мали довге і накучерявлене волосся, всі носили супермодні ватовані дублети і штани в обтяжку з надміру напханими мішечками для геніталій. Геральтові вони не сподобалися. Не лише через глузливі погляди, які кидали на його одяг. Надто вже нагадували Сореля Дегерлюнда.

Побачивши інстигатора і відьми́на, принц відразу ж відіслав почет. Залишився тільки один придворний. Волосся в нього було коротке, а штани нормальні.

І все-таки Геральтові він не подобався. Мав дивні очі. Недобрі.

Геральт вклонився принцу. Принц, звичайно ж, на поклін не відповів.

— Віддай мені меча, — наказав Геральтові відразу після вітання. — Не можеш тут розгулювати зі зброєю. Не бійся, хоч меча і не бачитимеш, постійно буде в тебе під руками. Я наказав. Коли б щось трапилося, його тобі відразу ж подадуть. Цим займеться тут присутній капітан Ропп.

— А яка ймовірність того, що щось трапиться?

— Коли б її не було чи була невисокою, я б тебе не клопотав. Ого! — Еґмунд приглянувся до піхов та клинка. — Меч з Віроледи! Не меч, а витвір мистецтва. Знаю, бо й сам колись такий мав. Його вкрав у мене зведений брат, Віраксас. Коли батько його вигнав, він перед від’їздом привласнив собі чимало чужих речей. Мабуть, на пам’ять.

Феррант де Леттенгоф кашлянув. Геральт згадав слова Горицвіта. Вимовляти ім’я вигнаного первородного при дворі було заборонено. Але Еґмунд, схоже, не переймався заборонами.

— Витвір мистецтва, — повторив принц, все ще оглядаючи меч. — Незалежно від того, як він тобі дістався, поздоровляю зі здобутком. Бо якось не можу повірити, що ті вкрадені були кращі, ніж цей.

— Справа звички, смаку й уподобань. Я волів би повернути вкрадені. Принц і пан інстигатор ручалися словом, що знайдуть винуватця. Дозволю собі нагадати, що саме з цією умовою я згодився зайнятися охороною короля. І ця умова, очевидно, не була виконана.

— Очевидно, не була, — холодно підтвердив Еґмунд, передаючи меч капітанові Роппові, тому з недобрим поглядом. — Отож я відчуваю обов’язок якось це компенсувати. Замість трьохсот корун, якими я збирався оплатити твої послуги, одержиш п’ятсот. Додам також, що слідство в справі твоїх мечів не закрите і вони ще можуть бути тобі повернуті. Феррант начебто вже має підозрюваного. Правда, Ферранте?

— Слідство, — сухо заявив Феррант де Леттенгоф, — однозначно вказало на особу Никифора Мууса, магістратського і судового урядника. Він утік, але схопити його — це лише питання часу.

— Думаю, недовгого, — засміявся принц. — Не надто воно складно, піймати урядничка, вишмаруваного чорнилом. На додачу, в нього, мабуть, від сидячої роботи геморой розвинувся, а ця хвороба утруднює втечу хоч верхи, хоч пішки. Як він взагалі зумів утекти?

— Маємо справу, — кашлянув інстигатор, — з людиною непередбачуваною. І, мабуть, з божевільним. Перш, ніж зникнути, спричинив якусь огидну авантюру в ресторані Равенґи, йшлося, даруйте, про людські екскременти… Ресторан мусили тимчасово закрити, бо… Краще не уточнювати. Під час обшуку в домі Мууса мечів не знайдено, натомість знайдено… Перепрошую… Шкіряний ранець, повнісінький…

— Не кажи, не кажи, здогадуюся, що в ньому було, — скривився Еґмунд. — Так, це справді багато каже про його психічний стан. Що ж, відьми́не, схоже, твої мечі і справді пропали. Навіть якщо Феррант його врешті піймає, то про що можна довідатися від безумця? Таких навіть на тортури не беруть, вони й на дибі марять без ладу і складу. А тепер вибачте, обов’язки вимагають…

Феррант де Леттенгоф повів Геральта до головного входу на територію палацу. Вони відразу опинилися на вимощеній кам’яними плитами площі, де сенешалі вітали прибуваючих гостей, а гвардійці і пажі супроводжували їх далі, в глибину парку.

— Чого я можу сподіватися?

— Прошу?

— Чого