Читати книгу - "Літа зрілості короля Генріха IV"

він не поможе. Смертельний стрибок — я ж наважився на нього».

Анрі простягся на сходинках, вода захлюпалась, його змагала сонність. Пан д'Арманьяк чекав стоячи, не зворухнувшись, аж поки йому здалося, що його давній бойовий товариш розслабився до кінця. Він думав: «Ми старіємо. Марна річ удавати незламного, хоча тільки так нам годиться поводитись». Перший камердинер, нечутно ступаючи босими ногами, вийшов, обережно причинив двері й став коло них на сторожі. Час від часу він заглядав у замкову шпарку, чи не змінилося там щось. Одного разу він приклав до шпарки вухо; Анрі крізь сон промовив уголос: «Де ж це Шіко?»

Тa коли той, кого кликано, справді з'явився в кінці переходу, пан д'Арманьяк, широко розставивши ноги, загородив собою двері. Він іще здалеку відчув, що ця поява тільки розтривожить короля в його купелі. Коли дворянин підійшов ближче, підстав не впускати його ще побільшало; пан д'Арманьяк схрестив руки на грудях і випростався, як замолоду. Та Шіко сказав:

— Не бійтесь, добродію. Я не добиватимусь туди.

— І не думайте, добродію. Від вас смердить, як від цапа, а до того ж ви п'яні.

— Самі ви цап, добродію, з вашим шкуратяним фартухом та волохатими литками. Що ж до мого смороду, то я його завдячую огидній помийній ямі: мене змусив туди стрибнути один черевомовець. І що я трохи перебрав вина, коли виліз, — це теж цілком природно. Я був пригнічений невдалою пригодою і не знав, як розповісти його величності про те, що зі мною було, — хіба що напідпитку.

— Ви не ввійдете, — повторив пан д'Арманьяк непохитно, але тільки про око. У купелі захлюпотіло: король прокинувся. Шіко говорив дзвінко, на повний голос. Він був цілком тверезий і точно розрахував, що треба сказати королю напрямки, що замовчати, що пом'якшити і на що тільки натякнути:

— Величносте! — сказав би я, якби король міг мене почути, — вигукнув він дуже голосно. — Величносте! Ваш убивця, чи той чоловік, що мав ним стати, був солдат і доти ніколи й не подумав нічого лихого. Його звело на манівці тільки кохання. Ну як стерпіти коханцеві, коли кохана весь час глумиться з нього, аби посмішити легковажний двір? І при якому це легковажному дворі могло таке статися? — запитав сам Шіко, бо ніхто більше цього не питав. — Моя історія відбувається в замку високославної дами, званої королевою Наваррською. І чого лишень не діється там!

Він перевів дух. За дверима захлюпотіла вода, наче в ній хтось рвучко повернувся. Та марно чекав Шіко заперечення або наказу.

— Безділля всі вади плодить, — заявив він нарешті.— В цілому замку тільки й діла, що кохання та романи; то як же бідному солдатові не очманіти й не уявити себе бозна-чим! Він, бачте, надумав убити короля. Звичайно, славетна наваррська дама кинула його в найглибшу темницю.

— Гей! Не бреши там! — озвалося з лазні.

— Але вона заплакала! — скрушно, збентежено провадив Шіко. — Вона гірко заплакала й вигнала солдата з замку.

— І не повідомила мене про це, — зітхнув Анрі в своїй цегляній купелі.

— Як же вона могла! — жалібно мовив Шіко і почав вигадувати — але дуже правдоподібні, на його думку, речі.— Адже ченці, патери й прелати весь час напосідались на неї, загрожували смертю і їй самій, стерегли її, перехоплювали її листи, тож вона й мусила мовчати, хоч у затишній кімнатці лила сльози.

В ту мить із грудей пана д'Арманьяка несподівано вирвалось ридання. Королева Наваррська, хоч Шіко розповідав про неї як про витвір поетичної уяви, для першого камердинера була справжньою супутницею в пору кривавих ночей, пройденої школи нещастя, всіх трудів життя, що їх він зі своїм паном витримував багато років. Тоді вона бувала і жрицею жаги, і провідною зорею, сходила з ложа й вела до трону — і звалась Марго. Її боготворило ціле покоління, віддане людській красі, пізнанню людини, — поміж нього і цей дворянин, якому вона подавала свою незрівнянну руку.

Спогадавши все це, він знову заридав і вже не міг зупинитись. «Наша Марго, — думав постарілий лицар, — тепер ненавидить нас смертельно». Неспроможний стримати глибоко хвилювання, він покинув свій пост. Відходячи в самому фартусі з овечої шкури, він давився невиплаканими сльозами й задихався від гірких ридань.

А в лазні запала інша. Той, хто сидить там, легко пускає сльозу, і через те більшості здається ненадійним. Чому ж він цього разу не плаче? Шіко покивав головою, і кумедний чубчик захитався над його лисим лобом. Він міг би зазирнути в замкову шпарину, але не зробив цього. Той, хто за дверима, — сам-один, схований від чужих очей, голий, і йому загрожує ніж; а незрівнянна рука, яку він колись любив над усе, не спинила того ножа. А наготував його один із тих, що витанцьовують круг святкових багать, — котрі жвавіші, ті й на одній нозі,— і з усіма, з усіма він з'єднався. Заради них вислухав чудову месу, зважився на смертельний стрибок. «Хай же буде так! Хай же воно станеться!» — певне, думає той, хто сидить у купелі.

— Шіко!

Минула добра хвилина. Той, хто стояв під дверима, вже не прислухався, він поринув у думи. Почувши, що його кличуть, він стрепенувся й кинувся в лазню.

— Причини двері! — наказав голісінький король. — Багато людей причетні до замаху? — спитав він тихо.

Шіко перелічив усіх, більш не намагаючись нічого прикрасити. В гострому розумі блазня шлях убивці лежав як на долоні, і він змалював той шлях. У королівстві не лишилось людного місця, що не могло б стати душогубським кублом — таким, як те, звідки він щойно прийшов. Але й душогубські кубла бувають кумедні: принаймні можна посміятись і з солдата-черевомовця, який сподівається після вбивства стати невидимим, та й з шинкаря. І все ж у лазні панувало напруження, від якого обличчя кам'яніли. Прекумедно — не навмисне, а просто за звичкою — блазень переповів свою суперечку з шинкарем щодо засолювання чи колесування. А обличчя в обох кам'яні. Бовдур з розпанаханим боком — через власну необачну кровожерність; черевомовлення, п'ятеро спільників і помийна яма — все прекумедне, але обличчя кам'яні. Бовдур утік — дарма, нікуди він не дінеться. Він нагострить з обох боків нового ножа, ще раз підстереже короля, і його схоплять, бо вже знають. Годі про нього.

Шіко докінчив і замовк, бо й король міг тільки мовчати. Зненацька він підвів голову.

— Одне я хотів би знати. Лa Бар ні разу не наближався до мене так, щоб дістати ножем. Як же він думав це зробити?

Шіко вмить вихопив із штанів ножа