Читати книгу - "Вогнем i мечем. Том другий"

якби ми мали час по нього послати, та ми вирішили не гаючись їхати тебе виручати. Він іще не знає, що тебе визволено, і за душу твою щодня молиться, але ти вже його не жалій. Нехай іще трохи пожуриться — зате яку дістане нагороду!

— А я гадала, що всі про мене забули, і тільки про смерть Бога просила!

— Ми не лише про тебе не забули, а весь час думали про те, як би тобі на поміч прийти. Аж дивно подумати! Нехай там я голову сушив чи Скшетуський, це зрозуміло, але ж і он той рицар, що попереду їде, теж не щадив ні праці своєї, ні рук.

— Нехай же відборгуе йому Всевишній!

— Щось, певно, є у вас обох таке, що людей до вас приваблює, а Володийовському ти справді маєш бути вдячна: я тобі вже казав, як ми із ним удвох Богуна впорали.

— Пан Скшетуський мені ще в Розлогах чимало про пана Володийовського, як про свого найкращого приятеля, розказував…

— І слушно робив. Це велика душа в малому тілі. Зараз він, щоправда, трохи не при тямі — краса твоя, либонь, його вразила, але зачекай — оговтається і знову стане таким, як був! Ох і славно ми з ним гульнули на виборах у Варшаві!

— То вже є новий король?

— І про це ти, небого, не чула у своїй проклятій пустелі? Авжеж! Ян Казимир, його обрали ще минулої осені, уже восьмий місяць править. Велика невдовзі війна буде з бунтівним людом, але дай Боже, щоб нам у ній пощастило, бо князя Ієремію від усього усунули, а обрали інших, котрі на воєнному мистецтві так знаються, як теля на пирогах.

— А пан Скшетуський піде на війну?

— Справжній він воїн, і я не знаю, що ти зробиш, аби він не пішов. Ми з ним однакові: трохи запахне порохом — ніяка сила нас не зупинить. Ох і дали ми торік бунтівникам жару! Ночі не вистачить, щоб тобі розказати, як усе було… І тепер, звісно ж, підемо, але вже з легким серцем, бо найголовніше, що ми тебе, небогу, знайшли, бо без тебе і життя не в радість.

Князівна прихилила своє чарівне личко до Заглоби.

— Не знаю, за що ти мене, ваша милость, полюбив, але я теж, щиро кажу, люблю тебе не менше.

Заглоба аж засопів від задоволення.

— Так ти мене любиш?

— О, страх як люблю!

— Хай же тебе Бог береже, бо й мені на старість легше буде. Правда, буває, на мене жіночки ще накидають оком, що й у Варшаві на виборах сталося, Володийовський свідок! Але мене амури вже не хвилюють, нехай кров грає, а я, наперекір цьому, батьківськими почуттями задоволений буду.

Настало мовчання, тільки коні почали форкати одне за одним, аби подорожнім щастило.

— На здоров’я! На здоров’я! — відповіли вершники.

Ніч була ясна. Місяць дедалі вище підіймався у небо, всіяне миготливими зорями, і ставав меншим, блідішим… Притомлені бахмати сповільнили крок, та й вершників огортала втома. Володийовський перший зупинив коня.

— Час би й спочити, — мовив він. — Скоро розвидниться.

— Авжеж! — підтримав Заглоба. — Я куняю, і мені все здається, що у коня дві голови.

Але Жендзян вирішив, що перед відпочинком треба повечеряти. Він розпалив вогонь і, знявши з коня в’юки, заходився викладати із них запаси, передбачливо прихоплені в Ямполі з Бурляєвої комори: кукурудзяний хліб, м’ясні продукти, солодощі й волоське вино. Побачивши два шкіряні міхи із випуклими боками, у яких чулося приємне вуху булькання, пан Заглоба й забув про сон, інші теж залюбки взялися вечеряти. Припасів вистачило на всіх уволю, а коли всі наїлися досита, пан Заглоба, витерши полою уста, сказав:

— До смерті не перестану повторювати: незбагненні шляхи Господні! От ти вільна, моя милостива панно, а ми, втішені, сидимо собі тут sub love[61] і попиваємо Бурляєве винце. Угорське, звісно, краще, бо це шкірою відгонить, але в дорозі й таке згодиться.

— Одне мене дивує, — промовила Гелена, — що Горпина так легко згодилася віддати мене вашим милостям.

Пан Заглоба глянув спершу на Володийовського, потім на Жендзяна і сильно закліпав.

— Згодилась, бо мусила. А зрештою, нема чого приховувати, бо це не соромно: ми їх обох із Черемисом порішили.

— Як це? — злякано спитала князівна.

— А ти хіба пострілів не чула?

— Чула, але подумала, що це Черемис стріляє.

— Не Черемис то був, а оцей пахолок, котрий навиліт чаклунку прошив. Нечистий у ньому сидить, це правда, але він не міг учинити інакше, бо чаклунка — чи то відчувши щось, чи просто собі — наполягла, що поїде з нами. А як ми могли це дозволити — вона б відразу збагнула, що ми не в Київ їдемо. От він її й застрелив, а я зарубав Черемиса. Справжній був monstrum[62] африканський, і я сподіваюся, що Бог мене за це не покарає. Мабуть, і в пеклі чорти матимуть із ним клопіт. Перед самим від’їздом із яру я поїхав уперед і повідтягав тіла з дороги, щоб ти не злякалася трупів і не мала це за недобрий знак.

А князівна на це:

— Чимало я близьких людей у ці страшні часи неживими бачила, щоб убитих боятися, але все-таки воліла б крові за собою не лишати, аби нас Бог за неї не покарав.

— Не гідно рицаря було так чинити, — різко мовив Володийовський, — тому я й не доклав до цього рук.

— Що тепер, добродію мій, про це сперечатися, — озвався Жендзян, — коли інакше не виходило. — Якби кого хорошого поклали, інша річ, а то ж богопротивна сила! Я сам бачив, як ця чаклунка із чортами змовлялася. Не цього якраз мені жаль!

— А про що ж ти, ваша милость, жалієш? — запитала князівна.

— Богун мені казав, що там закопані гроші, а їхні милості так квапилися, що ніколи було відкопати, хоч місце біля млина я знаю. А ще мені серце крається, що ми стільки всякого добра лишили у тій світлиці, де мешкала панна.

— Бач, якого слугу матимеш! — сказав князівні Заглоба. — Крім свого пана, з самого чорта шкуру злупив би і собі на комір поставив.

— Дасть Бог, пане Жендзяне, не доведеться твоїй милості на мою невдячність нарікати, — пообіцяла Гелена.

— Дякую покірно вашій милості, панно! — відповів нахолок, цілуючи їй руку.

Увесь цей час Володийовський сидів мовчки, попиваючи з бурдюка вино й удавано насупившись, аж поки невластиве йому мовчання привернуло увагу Заглоби.

— А пан Міхал, — зауважив він, — ледве докине якесь слово. І звернувся до Гелени: —