Читати книгу - "Відродження"

155
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 68 69 70 ... 113
Перейти на сторінку:
вб’ю. Якби хотіла, то зробила б це ще торік, коли вона вперше стрибнула до тебе в ліжко. — Побачивши мій вираз, Джорджія всміхнулася. — Нє, вона мені не казала, а я не питала. Мені це не потрібно. Я її читаю, як розгорнуту книжку. Б’юся об заклад, вона тобі сказала, що я чимось таким самим займалася колись давненько з Г’ю. Так?

Я провів складеними пальцями по губах, наче змійку застібав. Її усмішка переросла в сміх.

— О, це добре. Мені це подобається. І ти мені подобаєшся, Джеймі. Мало не з першого погляду я тебе вподобала, ще коли ти був худющий, як скіпка, і змагався з тим лайном, яке запустив собі в тіло. Ти був схожий на Біллі Айдола[128], тільки вишмаруваного у водостічній канаві. І проти любощів змішаної раси я нічого не маю. Як і проти різниці у віці. Знаєш, що мені подарував мій батько, коли я доросла до того, щоб отримати водійські права?

Я похитав головою.

— «Плімут» тисяча дев’ятсот шістдесятого року, з половиною решітки, лисою гумою, іржавими порогами й двигуном, який жер перероблене мастило квартами. Він називав його польовим бомбардувальником. Казав, що кожен новоспечений водій повинен починати зі старої руїни і тільки потім вже переходити на вищий рівень, до автомобіля, котрий реально зможе здобути наліпку пройденого техогляду. Ти розумієш, про що я?

Я прекрасно все розумів. Брі не була черницею — до того, як з’явився я, вона вже зазнала на своєму віку сексуальних пригод. Але зі мною в неї були перші тривалі стосунки. Та в Нью-Йорку вона мала перейти на вищий рівень — до чоловіка якщо не своєї раси, то вже точно трохи ближчого до неї за віком.

— Я просто хотіла, щоб це прозвучало, перш ніж перейду до того, про що справді хотіла поговорити. — Джорджія ще далі нахилилася вперед, і цунамі її грудей загрожувало от-от перекинути чашку з кавою і склянку з водою. — Вона не дуже хотіла мені розказувати про те дослідження, яке проводила для тебе, але я знаю, що воно її налякало. А коли я спробувала спитати про це в Г’ю, він страшенно розлютився і накричав на мене.

«Мурахи, — подумав я. — Для нього всі ті люди в наметі перетворилися на мурах».

— Це про того проповідника. Усе, що мені відомо.

Я мовчав.

— Що, язика проковтнув?

— Можна й так сказати.

Джорджія кивнула й сіла рівно.

— Що ж, добре. Чудово. Але надалі я попрошу тебе не вплутувати в це Бріанну. Домовились? Хоча б тому, що я — зверни увагу — не сказала «Міг би й не пхати свого старечого прутня моїй дочці між ніг».

— Вона в це не втручатиметься. Ми домовились.

Джорджія по-діловому кивнула. Потім:

— Г’ю каже, ти береш відпустку.

— Так.

— До проповідника поїдеш?

Я мовчав. Що було рівнозначно відповіді «так», і вона це розуміла.

— Будь обережний. — Вона простягнула руку через стіл і переплела пальці з моїми, так само, як мала звичку робити її дочка. — Не знаю, в що ви там із Брі вгрузли, але її це жахливо засмутило.

* * * * *

І от одного дня на початку жовтня мій літак приземлився в аеропорту Стюарта в Ньюбурзі. Дерева вже потроху вбиралися в різні барви, тож дорога до містечка Летчмор дуже тішила око. Прибув я туди, коли день хилився до вечора, тому зареєструвався в місцевому мотелі 6. Там не було навіть комутованого доступу до Інтернету через модем, не кажучи вже про WiFi, тому мій комп’ютер не міг з’єднатися зі світом за межами номера. Але, щоб знайти «Застібки», WiFi був не потрібен. Брі вже зробила це за мене. Маєток стояв на відстані чотирьох миль на схід від центру Летчмора, на трасі 27. Колись ті землі й особняк на них належали родині багатих аристократів Вандер-Цанденів. Очевидно, на зламі дев’ятнадцятого й двадцятого століть багатство вичерпалося, бо «Застібки» продали й зробили там дорогий санаторій для тлустих паній і питущих панів. Він проіснував майже до початку двадцять першого століття. А відтоді його пропонували на продаж чи в оренду.

Я думав, що заснути буде важко, але відключився майже одразу — поки планував, що скажу Джейкобзу, коли його побачу. Якщо побачу. А коли прокинувся рано-вранці наступного ясного осіннього дня, то вирішив, що найкраще буде імпровізувати на місці. Якщо не прокладатиму рейок, щоб по них їхати, розмірковував я (може, й хибно), то й скинути мене з них буде неможливо.

О дев’ятій я сів у авто, взяте напрокат, проїхав чотири милі й нічого не знайшов. Ще через милю чи десь так зупинився коло ятки з сезонною сільськогосподарською продукцією. Картопля, як на моє око сільського парубка, була геть миршава, зате гарбузи вродили нівроку. Головували в ятці двоє підлітків. Судячи з їхньої схожості, то були брат і сестра. Судячи з виразів облич, нудно їм було до сказу. Я спитав, як проїхати до «Застібок».

— Ви проминули, — сказала дівчина. З них двох вона була старша.

— Я вже це зрозумів. Не знаю, як я так примудрився. Думав, мені добре пояснили дорогу, а сам будинок наче досить великий.

— Там колись був знак, — відповів хлопець. — Але той дядько, який орендує будинок, його прибрав. Тато каже, що він, мабуть, цурається людей. А мама каже, що він, мабуть, чванько.

— Віллі, замовкни. Містере, ви купувати щось будете? Тато каже, нам не можна згортатися на ніч, поки не продамо товару на тридцять доларів.

— Я куплю гарбуз. Але тільки якщо ви детально розкажете мені, як доїхати.

Дівчина театрально зітхнула.

— Один гарбуз. Бакс п’ятдесят. Дуже багато.

— А якщо це буде один гарбуз за п’ять доларів?

Віллі та його сестра обмінялися поглядами, і дівчина всміхнулася.

— Годиться.

* * * * *

Коли я повертався тим самим шляхом, яким приїхав, мій коштовний гарбуз світив, ніби оранжевий супутник Землі, на задньому сидінні. Дівчина сказала, щоб я шукав великий камінь із написом, зробленим фарбою з балончика, «МЕТАЛІКА РУЛИТЬ». Помітивши його, я скинув швидкість до десяти миль на годину. Через дві десяті милі після великої каменюки я під’їхав до повороту, який був проґавив раніше. Дорога була асфальтована, але в’їзд весь заріс бур’янами й був завалений опалим осіннім листям. Мені це нагадувало якесь маскування. Коли я спитав дітлахів із фермерської ятки, чи знають вони, чим займається новий пожилець, вони тільки плечима знизали.

— Тато каже, він, мабуть, на біржі свої гроші заробив, — сказала дівчина. — У нього їх має бути ціла купа, щоб

1 ... 68 69 70 ... 113
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відродження», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Відродження"