Читати книгу - "Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці"

порвав собі штани, рясу, а косу та бороду чисто вискуб терном.

Бачить піп, що лихо, та давай кричати, щоб робітник перестав грати. А той грає собі і не чує. А далі зирк у терен, коли піп плига, як оглашенний, він тоді й годі грати. Піп вискочив та й дав тягу додому.

Добіг до села та й чкурнув вулицями. Люди його не пізнали, дивляться, що в нього тільки клапті висять з одежі, і давай тюкать. Він тоді звернув з вулиці, переліз через тин та як гайнув по городах бур’янами, а собаки за ним. Дехто думав, що розбійник, та давай його цькувать собаками.

Прибіг піп додому увесь в реп’яхах. Попадя не впізнала та з переляку і каже наймитам:

— Біжіть виженіть з двору скаженого чоловіка.

Ті побігли з дрючками, аж він до них забалакав. Тоді робітники впізнали попа, привели його в хату, і давай він попаді розказувати про Івана. Попадя слухає та тільки дивується.

Увечері пригнав Іван волів, загнав у загін, дав сіна, а сам пішов вечеряти. Увійшов у хату, а піп йому й каже:

— Ану лишень, Іване, заграй попаді коротенької пісні.

А сам узяв та й прив’язав себе до стовпа, котрим був підпертий сволок у хаті. Іван сів долі біля порога і почав грати. Попадя вмостилася на лаві, щоб послухати, як він грає, та як схопиться з лави і давай танцювати. А далі як закрутить якоїсь панської, та й мало їй місця. Де в чорта взялась кішка, вискочила з-під припічка та давай і собі плигати. А піп державсь, державсь за стовп руками, так ні: уже і сили нема. Тільки пустився руками, а воно його так і сіпа біля стовпа. Сіпало, а далі канат ослаб, і давай тоді піп стрибати кругом стовпа. Стрибав, стрибав, вже аж боки понамулював канатом, а тоді давай кричати Іванові:

— Годі! Спинись! Хай тобі біс!

Іван перестав грати, сховав у пазуху свою сопілку та тоді й пішов спати. Піп і каже попаді:

— Давай проженем Івана завтра, а то він зовсім замучить і нас, і наших волів.

Іван брав одежу в сінях та й чув, що піп казав попаді. Уранці встав, пішов прямо до попа та й каже йому:

— Коли ти, попе, задумав мене проганяти, то заплати мені гроші, і я собі піду. Як не даси, то буду грати, поки ви обоє з попадею позамучуєтесь, танцюючи.

Піп поскріб потилицю, бачить, що треба-таки платить, вийняв з гаманця гроші і віддав Іванові.

Іван заграв на прощання однієї, поки піп з попадею потомились, аж язики висолопили з рота, та й пішов по білому світу блукати.

Наречена купина

В одному селі жили три брати. Два були розумні, а третій — дурний. Задумали вони оженитися. Старші брати сподобали собі багацьких дівок, послали старостів, і весілля скоро загуділи на ціле село.

Дурень три роки заловляв до багатих і бідних, але кожна дівчина відверталася. Казали, що у нього в голові сім днів не метено.

Зажурився парубок, ходить, як сновида. Одного дня сів собі на пень і похилив голову ще нижче. Несподівано хтось заговорив:

— Чим гризешся, леґеню?

— Своєю бідою, — відповів нещасник. — А хто мене питає?

— Що, ти недовиджаєш? Я, ади, Купина.

— Хіба купина вміє говорити?

– Інші не вміють, а я вмію.

Довго кліпав очима, доки знайшов її в болоті. Підійшов, нахилився. А вона спитала:

— Яка в тебе біда?

— Така, що я хочу оженитися, а дівки подуріли — кожна дає мені гарбуза ще й на мене показує пальцем. Кажуть, що я вдарений порожньою торбою.

— Не вір, леґеню. Ти розумніший від них, — мовила купина. — Я піду за тебе, хочеш?

— Ти-и? І ти смієшся?..

— Будеш мене слухати, то ніхто не буде сміятися з тебе.

Тоді парубок каже:

— Я ніц не маю проти, купинко. Скажи, що робити?

— Принеси рискаль, обкопай мене з усіх боків і загорни у вишиваний рушник. Відтак мене понеси до своєї хати. Як прийдемо до шлюбу, то не забудь ударити мною три рази об землю.

— Файно, моя купинко!

Дурень побіг додому. Вернувся з рискалем і вишиваним рушником. Обкопав купину, вибрав її із землі й загорнув до рушника. Відтак поніс до своєї хати, почав готувати весілля.

А люди ще більше збиткувалися з дурного, як почули, що бере за жінку звичайну купину, яка виросла в болоті. Та він був веселий і відповідав:

— Леґінь не ожениться, доки його не оббреше все село! Най собі говорять…

У неділю гості прийшли на весілля. Дурень узяв вишиваний рушник, поклав на купину барвінковий вінок і крикнув:

— Рубай, музико, марша, бо я йду до шлюбу.

Музики заграли, і дурень вирушив до церкви. Став перед вівтарем і — геп купиною об землю. Половина болота обсипалася з неї. Геп другий раз — стала ще чистішою. Як гепнув третій раз — із купини вийшла дівчина, як сонечко. А дурень коло неї зробився такий файний, як молодий принц.

Вони повінчалися і пішли додому. Відгуляли весілля й жили собі, як люди. Може, й тепер ще живуть, як не повмирали.

Як дурень став царем

Жив у нашому селі ґазда, який мав одного-єдиного сина. Але той син не тішив свого ненька, бо був великим дурнем, ліньтюхом. Спав би день і ніч, а їв би лише добренького і масненького. Не хотів знати більше ні про що. Коли дурень підріс, ґазда не знав, що з ним робити, аби трохи розуму навчити й вигнати з нього лінощі. Радився з людьми, думав, прикидав. Нарешті придумав. Запріг коня до воза і каже:

— Ану, сину, сідай на фіру. Поїдеш у світ учитися розуму. Може, між людьми покинуть тебе лінощі.

Дурень пошкрябав потилицю і відповідає:

— А нащо мені розум? Мені й без нього добре.

— Без розуму ти — як сліпе цуценя… До того ще й лінивий.

— Лінивство мені теж не заважає. Пани, адіть, чого не роблять, а добре живуть.

— Не рівняйся до панів, дурню… Най вони собі пухнуть, а ми маємо увихатися. Ану сідай на фіру!

— Сідаю, сідаю, аби-сьте не били… Але я не хочу кудись їхати…

Ґазда траснув батогом, і фіра з дурним сином покотилася.

— Тату, а ви будете мене увесь час возити? — запитує дурень.

— Ні, відвезу на третє село, аби-сь не вернувся додому, і лишу самого. Шукай свого гаразду.

— А мені було б гаразд, якби ви мене возили.

Виїхали за село. Там сонечко гріє,