Читати книгу - "Хрест: постбіблійний детектив"

У ньому ще не стихла злість на «центр» за те, що політбюро не пустило на похорон дружини. Залишили собак ганяти – кепкуватимуть.

Кушнірук з нетерпінням чекав результатів експертизи. В обозі, що прибув на місце в «гарячу точку», було прислано з Москви й славетного начальника «Лабораторії Х» Лавриновича. Цей легендарний алхімік Луб’янки розробляв отрути, які протягом десятиліть убивали десятки політичних діячів по всій планеті. Цій лабораторії не було рівних у світі, та й самому цьому миршавому Савіку, як його ніжно називали у КГБ. На особливо відповідальні операції він виїздив особисто. Цілий анатомічний набір природних смертей – від банального інфаркту до витонченого паралічу всієї нервової системи – імітували неперевершені отрути від Лавриновича. Дорогу сюди він також знав достеменно.

У післявоєнну пору особисто виїжджав у Західну Україну на ліквідацію єпископа Української греко-католицької церкви владики Ромжі. Єпископа розвідка Кремля потрактувала за головного емісара Ватикану, про що він і сам не здогадувався. Він не був сам, але був серед тих, хто не перейшов у духовенство Московського патріархату. Окрім такого неприйнятого рішення про перехід лінії конфесійного фронту, за ним нічого іншого не стояло. Але місцева резидентура так майстерно змальовувала свої подвиги, що в очах московського керівництва він постав як лідер духовного підпілля, вартий якнайвищої «нагороди» – ліквідації. На операцію відбув сам Лавринович зі своїм саквояжем. Владика помер у районній лікарні, куди його привезли насильно, імітуючи виклик «швидкої допомоги». Інфаркт настав через годину після того, як медсестра-сексотка вколола йому ампулу з «Лабораторії Х». Поруч у білому халаті стояв «професор з медінституту», який особисто фіксував перебіг агонії. Крім професійного інтересу, це давало йому ще й особисте естетичне задоволення. Він належав до тої категорії профі, які полюбляють милуватися результатами власної роботи.

І тепер цей ультраотруйник КГБ занадто довго мовчав. Лише через кілька годин він приніс експертний висновок. Якби не легендарна біографія і особиста дружба із вождями, Кушнірук задушив би це лабораторне світило власними руками й без отрут. Голова КГБ чекав висновків про нову, невідому досі бактеріологічну чи хімічну зброю ЦРУ, яка змушує собак гавкати на вождів, а тут – банальний ведмежий смалець. Лавринович тягнув, бо така формула топленого тваринного жиру не вписувалася, так би мовити, у місцевий ландшафт. І тільки спеціалісти, які мали досвід роботи у сибірських регіонах із розмаїттям звірин, точно вказали на вид тварини.

Попахувало національним питанням, оскільки ведмідь, як відомо, – символ героїчного російського народу. Але на фактологічному рівні аналіз давав чітку відповідь на загадкову поведінку собак. Все дуже просто: для карпатських свійських тварин ведмідь – ворог, грізний і небезпечний звір, який іноді навідується прямо в село. А оскільки пам’ятник був змазаний ведмежим смальцем, вони сприйняли Леніна за ведмедя. Собаки, як відомо, розрізняють ворогів не за ідеологією, а за запахом.

Але хто перетворив Леніна у ведмедя в очах, точніше, у носах собак? Собаки – невинні. Що воно, тварина, розуміється на політиці? Тим паче національній. Воно лише сліпе знаряддя у руках лютого ворога радянської влади – українського буржуазного націоналіста. Знайти його – от де заковика для органів КГБ на даному етапі. І тут Кушнірук – вишколений профі найвищого андроповського ґатунку – згадав: ведмежа шкура висіла у коморі тих самих Бальтазарів…

То було кілька років тому під час повені, коли ріка викотилася аж до лісу. Однієї ночі стихія затопила узлісся за кілька годин по пояс. Вся живність розбіглася по полях. І от під обід до села прибився вигнаний з лісу водою ведмідь. Першим йому попався Данило Грициків із крайньої хати. Розлючений і переляканий звір просто задушив його своїм тілом і пішов далі центральною вулицею. Вереск здійнявся неймовірний. Нагодився міліціонер, коли ведмідь уже ломився в хату. П’яний поліціянт відкрив вогонь, але ніяк не міг поцілити – лише поранив кілька разів. Вражена тварина почала ломитися до клубу, що стояв на пагорбку, – вчителі заховали тут від повені учнів молодших класів. І треба ж було такому статися: тварюка посунула туди, звідки нісся найгучніший дитячий гамір!

І тоді Ярема Бальтазар вихопив у дільничного рушницю й одним пострілом зупинив найстрашніше, що могло статися на очах у переляканих до смерті матерів. Отоді Яремі й залишили на пам’ять цю шкуру. І кадівб смальцю, який натопили з ведмедя. Ліки неперевершені. Потім по склянку ведмежого жиру до нього ходило все село. А тепер отим ведмежим смальцем змазали Леніна, що й викликало собаче повстання супроти вождя. І невідомо, кого галицькі собаки сприйняли за окупанта – бронзового Ілліча чи застреленого Мішку. Тому генерал КГБ уже не мав сумніву, що то справа рук того ж таки «виродка» Бальтазара і його поплічників. Але де його взяти? З-під варти втік, дружину на той світ відправив, на церкві з’явився і крізь землю провалився. Чи на небо вознісся? Ще трохи, і головний чекіст республіки або увірує в Бога, або зійде з розуму.

Зібрати докупи дружні комсомольські ряди навіть після собачого нападу було вже неможливо. Було чимало таких атеїстів, які, побиті по печінках соратниками, не могли піднятися. Треба було викликати «швидку». І не одну. Бо якщо на районному семінарі хтось дуба дасть, – НП, і то вже навіть не районного масштабу. Можна списати на націоналістів чи на ксьондзів, але зверху клопіт упаде на райком – хоронити героїв, що загинули у нерівному бою з ворогом.

У супроводі таких глибоких дум Паша спускав на землю скульптуру. Кульмінації з підняттям червоного прапора над християнським «рейхстагом» не вийшло. Але головне зроблено: церкву знехрещено та збезчещено. Як і велів товариш Хрущов – завдання виконано. Тому головний атеїст вирішив уже без галасу, тишком-нишком, просто спустити «на тормозах» хрест додолу. Свято не вдалося через ту п’яноту, але то лише початок. Врахуємо помилки на майбутнє. Менше бочок пива і ящиків горілки на душу атеїста – оце перша виправлена помилка.

Але Харкавий недооцінював своїх ідейних побратимів, коли так мінорно здійснював головний акт опускання Хреста. Натовп був усе ще збуджений пошуком ворога, і цей інстинкт не був зреалізований. Вампіри облизувалися спраглими губами, а тут саме жертва – опускається на їхні голови. Умить згадали, чого приїхали сюди. Згадали про хрест! Та Ісус Христос під ним! От він – ворог! І передовий загін радянського народу враз вибухнув оваціями. Коли металева линва зі скульптурою зависла над землею вже лише за кілька метрів, до хреста потягнулися сотні рук. Хрест не нагорі, в