Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11"

Ніхто нічого не почув і не побачив, однак Майкл радісно й нетерпляче заскавчав і кинувся до стюарда, вихляючи всім тілом, усміхаючись мордою, і став, як шалений, лизати йому руки, і аж корчився з утіхи в обіймах укоханого бога, що на нього так недавно кидався та гарчав, і підстрибував угору, намагаючись лизнути його в обличчя. Бо Майклові коштувало страшних зусиль удавати, ніби він лютує й хоче вкусити свого любого Стюарда.

— Заждіть, хай трохи вгамується, — сказав Доутрі, заспокоюючи Майкла. Нарешті він звелів псові: — Ну, Кілені, біжи принеси капці. Стривай! Принеси один капець. Принеси два капці. Два капці.

Майкл нашорошив вуха й звів на хазяїна розумний, запитливий погляд.

— Два капці! Неси, хутко!

Майкл гайнув до каюти, аж розпластуючись над палубою, а коли звернув за рубку до трапу, задні лапи його аж занесло з розгону. За хвилинку він повернувся, несучи в зубах обидва капці, і поклав їх стюардові до ніг.

— Що більше я знаю собак, то дужче з них дивуюся, — сказав Дег Доутрі шортлендському плантаторові того вечора, вже перед сном, допиваючи четверту пляшку. — Ось хоч би мій Кілені-бой. Він же робить оце все для мене не як машина, не просто через те, що так його навчено. Ні, він це робить, бо любить мене. Довести я не вмію, але відчуваю, знаю, що воно так.

Я гадаю, воно ось як виходить: Кілені не вміє говорити, як ми з вами говоримо, і не може сказати мені, як він мене любить, а він увесь, до жилочки, сама любов. Та діла промовляють гучніш за слова, отож він і робить усе це, аби показати, як він мене любить. Штукарство? Авжеж, штукарство. Але проти нього всі людські пишні слова нічого не варті. Певне, що це мова. Собача мова без слів. Хіба я не знаю? Ні, як я певен, що чорне — чорне, а біле — біле, так я знаю, що він щасливий, коли робить для мене оці штуки… Такий щасливий, як бува чоловік, коли товариша з біди вирятує, або хлопець молодий, коли вгорне дівчину у свою куртку, щоб не змерзла. Я вам кажу…

Доутрі затнувся, не годний висловити думку, що блимала в його стуманілому, просяклому пивом мозку, ще щось промимрив, тоді почав спочатку:

— Розумієте, уся річ у мові, а говорити Кілені не вміє. У нього в голові є думки — їх просто видно, як вони світяться в отих гарних карих очах, — а виповісти мені їх він не може. Я бачу, що він часом як не лускає з натуги, так намагається щось мені сказати. Між нами двома велика прірва, а мова — то єдиний міст через неї, і він не може через ту прірву перебратись, хоч у нього і думки, і почуття всілякі, як у мене.

А проте знаєте що? Найближчі ми з ним тоді, коли я граю на губній гармонії, а він підвиває. Музика теж ніби кладку через ту прірву кладе. У нас виходить справжня пісня без слів. І… не вмію з’ясувати, та однаково, коли доспіваємо, я ту хвилину знаю, що ми багато один одному сказали такого, на що й слів не треба.

Та знаєте, як я граю, а він співає, у нас виходить те, що попи називають релігією, чи то пізнанням бога. Авжеж, як ми вдвох заведемо пісню, мене проймає віра, і я чуюся ближчий до бога. І яка це розкіш, щоб ви знали! Яка велич! Мов океан, і небо, і зорі. Мені якось до мізку доходить, що нас усіх з одного тіста зліплено — і вас, і мене, й Кілені-боя, й гори, й піски, й море, і хробачків, і комарів, і сонця, і падучі зорі, і ясні комети…

Доутрі знов затнувся, бо йому самому вже забракло мови, потім, аби приховати збентеження, ще раз похвалився Майклом:

— Хоч вірте, хоч ні, а таких собак не щодня спіткаєте. Звісно, я його вкрав. Бо він мені сподобався. А тепера, коли вже його знаю, я б не побоявся ще раз його вкрасти, хоч би за те хтозна-чим заплатити довелося. Ось який із нього пес!

РОЗДІЛ IX

Того ранку, коли «Макамбо» увійшов у сіднейський порт, капітан Данкен ще раз спробував добути собі Майкла. Коли вже до пароплава підходив катер карантинного лікаря, капітан, кивнувши головою, підкликав до себе Доутрі, що йшов по палубі.

— Стюарде, я вам дам двадцять фунтів.

— Ні, сер, дуже дякую, — відмовив Доутрі. — Я не можу з ним розлучитися.

— Ну, двадцять п’ять фунтів. Більше я не можу дати. Та й хіба це єдиний ірландський тер’єр на світі?

— Отож і я так гадаю, сер. І я вам добуду другого. Отут-таки, у Сіднеї. І ні пенса з вас не візьму за нього.

— Але я хочу мати Кілені-боя, — наполягав капітан.

— І я хочу його мати, сер, отож-бо й лихо. А я таки перший його дістав.

— Двадцять п’ять соверенів — це добрі гроші… за собаку, — сказав капітан Данкен.

— А Кілені-бой — добрий собака… за такі гроші, — відказав стюард. — Та що там балакати, сер, не кажучи вже про почуття, самим його штукам ціна більша. Те, що він не впізнає мене, коли я хочу, саме варте півсотні. А ще він уміє рахувати, і співати, й інших фокусів чимало. Нехай там уже як я його добув, але нічого цього він тоді не знав. Штуки ці всі мої. Це я його навчив. Він тепера не той пес, що був, коли на судно потрапив. Тепера в ньому знаєте скільки мого? Продати його — це наче шматок себе самого продати.

— Тридцять фунтів, — сказав капітан таким тоном, ніби це вже останнє слово.

— Ні, сер, дякую вам, але нічого не вийде, — відмовився Доутрі.

Карантинний лікар уже ступав на палубу, і капітан рушив назустріч йому.

Тільки-но скінчився огляд і «Макамбо» рушив до свого причалу, до пароплава підлетів чепурний катер із військового корабля, і на палубу збіг трапом чепурний лейтенант. Він одразу пояснив, чого йому треба. «Альбатрос», британський крейсер другого класу, на якому лейтенант був четвертим помічником командира, приставив до Тулагі депеші від найвищого комісара південномор-ських англійських колоній. А за півдоби перед тим з Тулагі відплив «Макамбо», і комісар Соломонових островів та капітан Кел-лар гадали, що собаку завезено на ньому. Командир «Альбатроса», знавши, що прибуде до Сіднея раніше, взявся попитати на пароплаві за