Читати книгу - "Вишневі усмішки. Заборонені твори"

не бахнуть замість цапа козу-самицю.

– Ну, а як ти його в лихої години розбереш, коли воно повз тебе не біжить, а стелеться, летить і на мушці воно в тебе одну мить, – скажіть, як ти розбереш, чи коза воно, чи цап?!

Прибріхують ті мисливці, що кажуть: «Я, мовляв, ніколи не помилюсь!» – з сумом казав мені оце якось прекрасний, досвідчений, старий уже мисливець. – Ну, й трапляються, звісно, конфузи, коли замість цапа дивиться на тебе печальними очима кізочка… Дуже неприємна та до того ще й кримінальна справа!

Єдиний, на нашу думку, спосіб не помилитися, чи коза повз тебе летить, чи цап, такий.

Коли ви помітите, що десь у кущах щось шелестить, виймайте шматочок хлібця і, простягаючи його в руці, кричіть:

– Кіз-кіз-кіз-кіз!

Вона, звичайно, зупиниться.

Ви зразу ж питайте:

– Чи ти коза, чи ти цап?

Вона зразу ж вам:

– Я – коза! А цап позад мене летить! Туди дивись!

Гав тут ловити не можна! Діалог з козою має бути стенографічний, інакше втеряєте цапа.

Трапляються випадки, що цап, зупинившись на ваш заклик – кіз! кіз! – стане перед вами і, щоб вас обдурити, мекне басом:

– Я – коза!

Але в цей час ви встигнете помітити в нього ріжки й борідку, коли він не поголиться. А є й взагалі цапи без бороди і без ріжків! Тоді вже дивіться туди, куди вам ближче!

І бабахкайте!

Убити цапа – це ціла подія в житті кожного мисливця.

Траплялося й мені вбивати.

– Заходьте, – запросив мене добрий мій знайомий і старий охотник, – завтра до мене! Дикого цапа встрелимо! Дозвіл маю!

Я зайшов, зарядивши рушницю «чотирма кулями».

– Рушницю, – каже мій знайомий, – поки що розрядіть і повісьте та йдіть сюди і сідайте, поговоримо!

Щоб довго не балакати, – убив я тоді чи не ціле здоровенне блюдо дикого цапа! Ох, і смачна ж дичина! Хазяйка вже аж кривиться почала! А я б’ю, а я б’ю!

Яка ж благородна тварина – дика коза!

І в лісі, коли стоїть, і коли вона летить-стелеться, і коли вона браконьєрів виявляє.

Благородна вона й на блюді!

Дикий кабан, або вепр

Чого воно так: коли говорять «дикий кабан» – так не страшно, а як – «вепр», так уже й мороз ніби поза спиною і волосся на голові ворушитись починає?

Воно, мабуть, саме слово «вепр» – страшнувате, – якесь таке, ніби з великими іклами й погрозливо хрокає…

– Вепр!

На Полтавщині, недалеко славного міста Гадяча, є село Веприк, – хоч воно і не дорослий «Вепр», а тільки маленький, тільки ще «Веприк», але я гадаю, що колгоспникам там, мабуть, увесь час страшно, – ану ж візьме малий «Веприк» та на великого «Вепра» й виросте? Що тоді?!

Найстрашніший дикий кабан – «одинець», – це запеклий кнур-індивідуаліст, старий досвідчений кнуряка, що прибивається до табуна тільки тоді, коли свині весілля справляють.

Він тоді своїми страшними іклами розганяє кнурців-паруб-ків, усі його рушниками перев’язують, він сидить, хрокає і чавкає, як колись пан-поміщик на весіллі у своїх кріпаків, і йому, як і колишньому кнурові-поміщикові, належить право «першої ночі».

Дикі кнури-одинці, що звуться ще за свої величезні страшні ікла – сікачами, вигодовуються на справжнє страховидло, сильне та люте.

Собак вони своїми іклами одним ударом січуть на бефстроганов, а охотник, як побачить сікача, зразу бере на мушку або дуба, або грушу і сидить там тихий, як горличка.

А потім уже всім і розповідає після четвертої стопки:

– Сікача вчора стріляв! Іду, знаєте, очеретом, коли чую, щось сопе! Дивлюсь, а воно як гора! Я зразу думав, що паровик обтікаємої форми зійшов з рейок і болотом котить. Придививсь – а воно сікач! Я, звичайно, не розтерявся, – у лівому стволі в мене жакан, – я його в лоб як жахну, – а він тільки головою покрутив, куля одскочила та недалечко від мене й упала. Тільки трохи сплющилась! Я не розгубився!.. А коли я взагалі розгублююсь, скажіть? Да… Я не розгубився та зразу за фінку, та до нього! Розмахуюсь, а він мені й каже: «Злізайте, – каже, – дядьку, з дуба, чого ви туди залізли?» Да… Я, звісно…

– Стій-стій! Що ти буровиш? Хто каже? З якого дуба?

– Та не перебаранчай! Я до нього з фінкою, вдарив його під ліву пахву, якраз проти серця! «Ага, – кричу, – попався, – кричу, – веп-п-пир-р-р. Не з таких, – кричу, – я, щоб сікачів боятись!» Та на нього верхи! Сів верхи та й держусь за гілки! А він мені знову: – «Та злазьте, – каже, – дядьку, кабан у Пилипову балку побіг!» А я йому: «Злізай, кажеш?! Не злізу, поки, – кричу, – не рішу тебе тут!» А він мені: «Я, – каже, – веп-п-пир-р-р – сі-сі-сі-ка-ка-ка-ч…»

Тут уже підходить хазяйка:

– Може б, – каже, – ви, Стратоне Стратилатовичу, прилягли трохи?

– Не злізу! – кричить Стратон Стратилатович. Потім уже беруть Стратона Стратилатовича під руки й кладуть на канапу.

А він і на канапі ще добиває сікача:

– Не злізу, – кричить, – доки не рішу!

І так-таки ніхто й не довідався, чи зліз Стратон Стратилатович із страшного вепра-сікача, чи й досі держиться за гілку.

Сікач – страшний звір, так що й після четвертої стопки не дуже злізеш…

Чому ми весь час говоримо про вепра-одинця, сікача?

Бо ми – охотники, ми люди хоробрі, і коли вже йти на дикого кабана, то йти на такого, щоб можна було чим і похвалитися, та й показати було що…

Уявіть собі на стіні у вашому кабінеті отакенну сікачеву голову із страшними зубищами-іклами!

Слава не тільки вам, а й усьому вашому роду-племені.

Ясна річ, що полюючи сікача, можна мимохідь з десяток менших кабанів чи свиней настріляти, але головна ваша мета – сікач.

Поросят не бийте.

Убити порося – це все ’дно, що встрелити на озері каченя, що ще й у колодочки не вбилось.

Це – шокінг[155] для справжнього мисливця.

Сікач, незважаючи на свою чималу вагу й короткі ноги, дуже прудко бігає.

Розповідав мені якось приятель-охотник, дуже досвідчений мисливець і на птицю, і на звіра, як сікач бігає.

Кузьма Дем’янович – мого приятеля звуть.

– Полювали ми кумпанією у Баб’ячій балці, – почав Кузьма Дем’янович. – А Баб’яча балка підходить з того краю до глибоченького провалля… Понад балкою – ліс. За проваллям починається болото, поросле очеретами, а далі – річка. Полювали ми зайці, лисички, – що трапиться, одне слово. Був з нами й місцевий дідок-охотник. Пройшли ми балку, підійшли до провалля, сіли на горбочку, закурили, відпочиваємо. Краса ж яка, куди