Читати книгу - "Коли ти поруч"

усе зроблять, як треба.

– А заява?

– Напишемо.

– А чекати? Нас змусять чекати кілька місяців. Я буду ходити весь цей час у весільній сукні? Цілий місяць?

– У мене є гроші, а вони скоротять термін очікування з декількох місяців до п’яти хвилин.

Даша розгублено опустилася на диван.

– Точно, божевільний, – прошепотіла вона.

…Даринка вийшла з салону у фойє, де на неї чекав Сергій, перегортаючи знічев’я глянцеві аркуші каталогів, що лежали на столі. Вона побачила Сергія і зупинилася в нерішучості. Сергій підняв голову і побачив Дашу. Від несподіванки він випустив з рук товстий журнал, який жалібно впав на підлогу, але Сергій цього не помітив. Він сидів з відкритим ротом, затамувавши подих, не в силі відірвати погляд від дівчини у весільній сукні. Вміло дібраний непомітний макіяж зробив її очі ще виразнішими, пишні, гарної форми губи блищали ніжно-рожевим відтінком, на щоках був ледь помітний рум’янець збентеження. Довгу, худеньку, матову шию Даші прикрашало кольє з перлів, а до плечей від мочок вух спадали тоненькі нитки дрібних перлинок. Плечі були відкриті, а тонку талію стягував корсет, роблячи Дашу схожою на елегантно-витончену скромну Дюймовочку, яка тільки-но покинула свою квітку і зараз дивиться на світ захопленим і дещо збентеженим поглядом. У всьому її вигляді неймовірним чином поєдналися сила волі й беззахисність, прямодушність і загадка, великодушність і скромність, трепетне хвилювання та впевненість у собі.

– Ваш букет, – дівчина простягнула Даші невеликий весільний букет і додала: – Це букет нареченої – обов’язковий атрибут весільного торжества.

Даша взяла букет і ніяково посміхнулася Сергію.

– Ти прекрасна, як саме життя, – сказав він, підходячи до Даринки.

– Спасибі, – тихо мовила Даша і скромно опустила вниз пухнасті чорні вії, розглядаючи букет.

– Скільки я винен? – звернувся Сергій до дівчини із салону, яка спостерігала цю сцену.

Дівчина назвала суму, і Даша від здивування широко розплющила очі й подивилася на Сергія.

– Ми щось забули? – шепнув їй Сергій.

– Це ж… Це астрономічна сума, – зауважила Даша.

– Я хочу все, що в мене є, віддати тобі. Без тебе мені не потрібні ніякі гроші, – сказав він Даринці на вушко і вголос додав: – Ясненько?

Даша мовчки кивнула. Сергій розрахувався, і тільки тут дівчина помітила людину з відеокамерою в руках.

– Хто це? – запитала вона Сергія, кивнувши у бік незнайомця.

– Ця людина буде знімати наше одруження.

– Ми ж домовилися, що будемо тільки вдвох.

– Він зафіксує деякі моменти й піде. Залишиться водій лімузина і ми з тобою. Не хочеш же ти, щоб твій наречений день свого весілля провів за кермом?

– Не хочу.

– Тоді вперед! Білий лімузин уже нас чекає. І взагалі, якщо ми не будемо поспішати, то бланки свідоцтв про шлюб скоро закінчаться, – сказав Сергій, беручи Даринку під руку. Даша здавалася сьогодні набагато вищою в білосніжних лакованих туфельках на височенних тоненьких каблучках-шпильках.

– Жартуєш, – смикнула його за рукав Даша, сміливо виходячи назустріч сонцю з приміщення салону.

Процес одруження пройшов для дівчини в хвилюванні, і вона погано розуміла слова побажань, які їм зачитувала з папірця пишнотіла жінка. Даринка чула тільки шалене биття серця у своїх грудях і відчувала надійну руку Сергія. Їй хотілося, щоб скоріше закінчилися всі ці формальності й вони залишилися самі, без сторонніх очей. Коли вона вже з обручкою на пальчику сіла в лімузин, то полегшено зітхнула.

– Дружина, моя улюблена дружина, – сказав Сергій. – Я не спитав, що б ти хотіла отримати як весільний подарунок?

– Ти надаєш мені право вибору? – радісно спитала Даша, і очі її заблищали, в них загорілися веселі вогники.

– Бачу, що ти вже думала про це, – посміхнувся Сергій.

– Мені можна було й не думати. У мене давно є бажання, яке я не могла здійснити до сьогодні, – промовила Даша і заметушилася: – Де ж моя сумочка?

Сергій подав їй сумку. Даринка швидким рухом витягла звідти якийсь аркуш паперу, простягла Сергію.

– Розгорни його, – сказала вона.

– Що це? – Сергій нічого не зрозумів, побачивши перед собою якийсь проект.

І Даша розповіла йому про останнє бажання Андрія і як вона пообіцяла хлопцеві його виконати. Серце Сергія защеміло, щось боляче кольнуло у грудях, очі стали вологими. Він притиснув міцніше до себе Даринку, згадавши про те, як він її виносив, помираючу, з хоспісу, і подумав: «Бідна, мила дівчинко, твоя безкорисливість не має меж».

– Ми зараз же поїдемо туди, і я випишу чек на благоустрій, – сказав він.

…Маргарита Іллівна виглядала зовсім погано. Даринка помітила, як її обличчя змарніло, набуло сіруватого, позбавленого життя відтінку, а під сумними очима назавжди залягли темні кола. Дашу у весільному вбранні вона зустріла з неприхованим захватом, як рідну дочку.

– Я не вірю своїм очам, – сплеснула завідувачка руками та обійняла Дашу. – Яка ж ти гарна… і щаслива!

– Я й сама не вірю в своє щастя, – зізналася Даринка.

– Я молилася за тебе, дівчинко моя.

– Спасибі вам за все, Маргарито Іллівно. Якби не ви…

– Не варто сьогодні згадувати важкі дні, – зупинила її Маргарита Іллівна. – Мені треба б вас привітати, але окрім чаю та кави нічого в кабінеті немає.

– Ми ненадовго, – мовила Даша і пояснила мету візиту.

Сергій виписав чек на оплату робіт і матеріалів з озеленення території, але Даринка не поспішала йти. Сергій помітив, що її щось утримує і вона поривається щось сказати, але ніяк не наважиться.

– Ти хочеш зайти відвідати хворих? – шепнув він їй.

Її очі засвітилися вдячністю.

– Я швидко, – сказала Даринка і, підібравши довгі поли сукні, побігла в коридор, де її вже чекали хворі. Двері були відчинені, й через кілька хвилин Сергій і Маргарита Іллівна почули її чистий, янгольський голос. Даша читала вірші, і її голос розливався чарівною музикою.

Вона повернулася з винуватим виразом обличчя і без весільного букету в руках.

– Я роздала по квіточці кожному, – пояснила дівчина з виглядом дитини, яка щойно провинилася.

Маргарита Іллівна та Сергій дружно розсміялися. А Даринка стояла, винувато і розгублено посміхаючись, а потім не витримала і теж розсміялася.

– А ще я їм сказала, що уявлення про хоспіс, як про останній притулок, є хибним. Неправда, що звідси ніхто не виходить. Я – наочний приклад, – сказала Даринка.

– Ти розповіла, що тобі допомогло видертися?

– Мене врятувало кохання, – мовила Даша і подарувала їм променисту щасливу посмішку.

Розділ 48

Даринка йшла вздовж фонтанів у центрі міста, які грали цівками води. Нічого примітного: звичайні парапети, що слугували огорожею та лавками одночасно, і струмочки води: одні вищі, інші – нижчі. Ця ділянка в невеликому скверику чомусь стало