Читати книгу - "Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм"

Промова Раїси Горбачової в коледжі Велеслі 1 червня 1990 р. дає змогу краще розуміти арґументацію щодо «родины» однієї з найбільш освічених і поінформованих жінок у російському суспільстві. Вона не дуже відрізняється від «арґументації» селян з оповідань Распутіна та пропагандистських заяв Леоніда Леонова. У своїй промові пані Горбачова сказала, що любов до батьківщини («любовь к родине») є найголовнішим з усіх людських обов’язків 40. Зважаючи на прийняте в Росії ототожнення «родины» з політичною державою, висловлювання пані Горбачової можна розглядати як вияв небезпечного гасла: «На першому місці — моя країна, незалежно від того, правильно вона діє чи неправильно». У такого роду дискурсі зникає розрізнення понять нації, держави, народу, етносу та мови, хоча на нього й можна було б сподіватися з огляду на те, що Російська Федерація — багатонаціональна держава, а пані Горбачова — політична фігура. Ця промова засвідчила, що російська мова протягом радянського періоду була жертвою процесу закостеніння в питаннях, пов’язаних з націоналізмом і національною ідентичністю. Пані Горбачова розмовляла мовою російської міфології XIX століття, а не мовою сучасної країни, що розвивається. У її промові було чітко продемонстровано «режим відсутності змін» у російському дискурсі.

Волкер Персі (Walker Percy) якось сказав, що мова — це живий організм, якому теж можуть загрожувати органічні захворювання. Вона може також увійти у стан закостеніння й ветхості, якщо новим концепціям чиниться сильний опір 41. Сьогодні в російській мові відсутні деякі концепції, що розвинулись у американському варіанті англійської мови, як-от: однакові можливості, участь меншин у житті держави, позитивні дії (спрямовані на ліквідацію расової дискримінації), двомовна освіта, ідеологічне привласнення тощо. Ще важливішим є те, що російська мова залишається нечутливою до моральної дилеми, зумовленої, з одного боку, відданістю батьківщині, а з другого — повагою до прав тих, хто не поділяє почуття відданості російській політичній міфологізації, але змушені жити в межах Російської Федерації.

Як «родина» зайняла панівне місце в російській мові та літературі — це захоплююче питання, якого, однак, не розглядали російські інтелектуали. Словник учасників дискусій у Росії стосовно національних питань все ще обмежується словами та концепціями, які набули важливого значення упродовж успішної колоніальної історії Росії. У російському літературному дискурсі питання громадянських і політичних цінностей все ще зводиться до відданості родине, під якою мається на увазі імперська держава 42. Це нагадує шовіністичні заклики Карла Райма (Carl Reim), які стосуються сприйняття німцями німецької держави в XIX столітті: «Наша Батьківщина — свята земля, наші предки захищали її, проливаючи кров… Ця земля, полита кров’ю героїв, є святим спадком, і ми не повинні дозволити вкрасти жодного її сантиметра» 43. Такі колоніалістські поняття (Німеччина тоді була імперією, яка простягалась на ненімецькі землі) міцно закріплені в російському дискурсі. Тісний зв’язок між усвідомленням російської національної ідентичності й жадібністю до земель ускладнює процес деколонізації в колишній російській сфері впливу і в межах Російської Федерації.

Потрібно вказувати на колоніалістську позицію російських письменників, але водночас пам’ятати, що вона не перекреслює інших здобутків російської літератури. Це застереження особливо важливе в разі Солженіцина, чиї твори є потужним літературним відображенням певного відрізка російської історії і водночас мимовільним свідченням специфічного колоніалістського втручання: Солженіцин показує процес перетворення колоній на величезний архіпелаг тюрем і таборів смерті, але ставиться до меншин так, неначе вони не варті тієї уваги, на яку заслуговують росіяни. В «Архіпелазі Гулаг» та інших творах Солженіцин показує моральне плюндрування підкореної землі, проте подає його не як ще один удар, завданий центром периферії, а як ще одну несправедливість, котра випала на долю багатостраждальної Росії. Формування зловісної репутації Сибіру було частиною російського колоніального досвіду. Корінні народи Сибіру зазнали несправедливості, бо їхню батьківщину очорнили в пам’яті світу не тому, що вони були якимись особливо відразливими, а тому, що того побажав їхній завойовник. Солженіцину, очевидно, ніколи не спадало на думку, що росіяни завдали Сибіру такої самої шкоди, як нацисти містечку Освенцім: вони написали його історію насильством стосовно безборонного місцевого населення. Хоча «Архіпелаг Гулаг» залишається важливою книжкою, вона, на жаль, страшенно однобока.

Поклоніння «родине» мало неґативний вплив не тільки на корінні народи, а й на меншини, які жили на власне російській території. Це особливо показове в разі євреїв, які розкидані по всіх землях етнічної Росії та по інших частинах імперії. Процес нав’язування своїх інтерпретацій щодо євреїв і деяких інших меншин був менш успішним, ніж у ситуації з узбеками чи народами Кавказу, тому що євреї були спроможні представити світу свої власні наративи. Однак, якби хтось захотів щось довідатись про російських євреїв від російських письменників, то картина була б досить сумною. Роман Олександра Солженіцина «Серпень чотирнадцятого» («Август четырнадцатого», 1971) є ще одним твором, який затемнює роль цієї та інших меншин у російській та іноземній пам’яті. Герої цього програмного роману Солженіцина — росіяни й народи великих європейських держав; характеристику, яку письменник дає всім іншим народам, можна звести до двох слів: нечестиві або непотрібні. Солженіцин не перший, хто писав про російську імперію так, неначе вона обмежується виключно Росією, але від жертви імперії можна було б сподіватися більшої чутливості до цих питань. Далі наведено деякі засоби, за допомогою яких Солженіцин «одягає» імперську Росію в шати православної нації-держави і приховує існування прагнень та інтересів різних національних підгруп.

«Серпень чотирнадцятого» — це втомливий роман-епопея, але є в ньому кілька сцен, які привертають увагу читача, і найцікавіші з них ті, що стосуються Д. Г. Багрова, убивці Петра Столипіна. Як це часто буває, легше описувати негідників, ніж героїв, і Багров виявився переконливішим героєм, ніж міністр внутрішніх справ Столипін чи інші позитивні герої цього роману. Його муки перед виконанням убивства сповнюють тривогою і захоплюють читача, незважаючи на явну нелюбов до нього Солженіцина. У іншому місці роману оповідач висловлює своє ставлення до нього за допомогою прикметників, що тільки посилює яскравість цього персонажу. Багров описується, як слабкий, гріховний, як людина, схильна до гніву і образ, неглибока людина, особа, схильна до виправдання себе. Нам розповідається, що він убив Столипіна, бо вирішив, що той утискав євреїв. «Ненависть була в ньому такою сильною, що він відчував, що міг би вбити людину своїм поглядом через окуляри» 44. Мабуть, мимовільно Солженіцин повторює Льва Толстого, який висловлював (причому незрівнянно тонше) почуття чеченців до росіян, котрі зруйнували їхні села і засоби до життя.

На відміну від цього, малюючи портрет Столипіна, Солженіцин ототожнює себе із захопленим російським спостерігачем. Образ Столипіна в романі вказує на те, що Солженіцин солідаризується з