Читати книгу - "Шлях Абая"

до знайомих російських селян, до яких він наймався під час жнив, коли був підлітком. Так і тепер він попрацював у них цілу осінь і зміг забезпечити Ійс і сиріт на зиму. Він дав їй телицю і трьох баранів, та ще постачив насіння на весну: пшениці на півдесятини і проса на чверть. Цього літа він не раз приїжджав оглянути маленьке поле і обіцяв сам його зжати.

Збираючи колоски, малюки задоволено говорять і про просо, посіяне Дарменом:

— Скоро дозріє просо — буде й коже[37].

— Ой, яке смачне коже! А з молоком ще смачніше!

Поблизу їх, на суміжних ділянках, збирали колоски такі самі, як вони, хлопчики й дівчатка. Тут діти Канбака, Токсана і Жумира, тих самих бідняків, яких минулої осені так жорстоко скривдили Азимбай і Маніке. Тут-таки й діти із родини Абилгази і Базарали. Навіть і Рахімтай тут. У нього в мішечку чимало достиглих колосків. Він відпросився у Даркембая на поле, щоб потім натовкти йому толкан[38]. Хлопчик всерйоз уявляв себе годувальником сім’ї.

Незабаром усі діти, несучи колоски в мішечках, в пеленах або в скинутому халатику, пішли до аулу. Їхні личка сяяли. Обертаючись до своїх латочок посівів, кожен оглядав їх ласкавим поглядом, і так само як Асан і Усен, діти говорили тільки про одне:

— Скоро жнива. От наберемо пшениці!

— Коже зварять. Щодня варитимемо коже!

— А в нас буде просяне коже! — хвалився Усен.

Просо було посіяне тільки на полі старої Ійс, і хлопчик надзвичайно пишався цим!

— Ну й що ж? А пшеничне коже навіть смачніше за просяне! — ображається маленький син Токсана — Айтиш.

— Зате у нас із пшениці борошно буде, коржиків напечуть,— підхоплює маленька Уружман. Про баурсаки вона мріяти не наважується, бо для них потрібне сало.

Але Усен не здається:

— Коржики! А з проса бабуся кашу зварить.

Рахім-тай заводить пісеньку, діти її підхоплюють.

Це весела пісенька казахів-землеробів з жартівливим приспівом:

Гей ти, чорноногий синок, не спи!

Нашу пшеницю клюють горобці!..

Маленька Жамал регоче, дражнячи хлопчиків:

— І правда — чорноногі! Он один, он другий… А цей уже зовсім чорноногий! — кричить вона, показуючи на Усена.

Той ображається:

— Сама ти чорнонога!

— Хто? Я?

І Жамал швидко вибігає наперед, міцпо притримуючи пелену довгого платтячка, куди вона набрала колосків.

Вересклива, радісна, вона, посміхаючись, починає якийсь шалений танок, викидаючи то в один, то в другий бік стрункі ніжки і хвастаючи їхньою білістю, що різко відрізняє їх від засмаглих ніг інших малюків. Навіть Усену стає соромно за свої слова…

Діти вже підійшли до своїх аулів на урочищі Тайлакпай. І тут їх вразило небачене видовище: між аулами розтяглося багато возів, неначе довгий верблюжий караван чийогось великого кочовища.

Першим висловив свою здогадку Рахім-тай:

— Ой-бай, це росіянин! Дивіться, он і мату΄шке[39] ходять!

Малюки вгляділися. Вози всі були розпряжені. На деяких з них виднілися парусинові навіси, схожі на намети. Біля валки ходили бородаті чоловіки, жінки в незвично маленьких хустках на голові, між возами бігали світловолосі діти, які особливо зацікавили малюків.

Проте ця поява в аулі чужих людей збентежила маленьких казахів. Вони уповільнили ходу, а менші почали стиха пхикати. Рахім-тай присоромив їх:

— Чого ви налякалися? Такі самі люди, як і ми. Стривайте, ще хліба дадуть! Ходімте! Якщо покажемо, що боїмося, тоді вони образяться і почнуть лаятись.

І він повів усіх малюків за собою.

Це була справді валка російських переселенців. Тут були і брички, яких ніколи не бачили казахські діти, і вози на залізних осях, і великі гарби, вкриті зверху брезентом. Усе це розташувалося навколо багатоводного колодязя, який знаходився між трьома аулами бідняків-землеробів. Коні були вже випряжені і пущені пастися. В різних місцях палали багаття: певно, готувалася страва.

Урочище Тайлакпай було поблизу шляху і через те поява валки не здивувала дітей. Їх вразило інше: ніколи ще не доводилося їм бачити одразу так багато російських людей. Ні обличчям, ні одягом вони не були схожі на тих старих, кого малюки звикли бачити в своєму аулі.

Більшість дітей уже дійшла до своїх юрт. Пройти повз валку довелося тільки Рахім-таю, Асану, У сену і пустотливій дівчинці Жамал. Збившись докупи, вони хоробро пішли вздовж ряду возів. І тут їх відразу ж покликав російський дід, який відпочивав у затінку переднього воза:

— Еге, та у них пшениця! Яка вона тут росте? Стривайте, дітки, покажіть лишень вашу пшеницю!

Діти не зрозуміли його, але силиилися. Старий підвівся й пішов до них. Його широка борода, сиве волосся, великий зріст перелякали їх. Асан навіть шепнув:

— Тікаймо!

Але Усен і Жамал запхикали:

— Спіймає нас! Ой, зараз спіймає!

Вони розуміли, що коли вони найменші, то першими попадуть до його рук.

Але дід, здогадавшись, певно, що переполошив дітей, ішов до них, широко усміхаючись, і, вказуючи на колоски, заспокійливо повторював:

— Стривайте, дітки, стривайте… Ану, покажіть вашу пшеницю!..

Рахім-тай виявився хоробрішим за інших. Побачивши, що дід тицяє пальцем у колоски, він усміхнувся йому і сказав по-казахськи:

— Це наша пшениця. Своя!

Тоді дід поманив їх за собою до воза і відсипав у шапку цілу купу сухарів. Малюки звернули увагу, що сухарі були з білого хліба. Це заспокоїло і зацікавило навіть Усена, який злякався більше за всіх. І саме з пелени його сорочки старий обережно взяв кілька колосків, а замість них насипав сухарів. Потім він обернувся до інших малюків, роздавши їм решту.

— Ну, гризіть сухарі! А я подивлюсь, яка тут пшениця росте,— загув він собі в бороду, розтираючи на долоні колоски.

Діти, наче перезирнувшись, хотіли йти. Але тут з-за возів вийшло кілька літніх жінок. Усміхаючись, вони звернулися до дітей:

— Сють… Сють бар? — повторювали вони, показуючи дітям сухарі і шматки калачів.

Рахім-тай і Асан зрозуміли їх.

— Є молоко! І в моєї бабусі є! Сут бар, сут бар… Он аул!..— відповідали вони навперебій, показуючи на юрти.

Жінки пішли за ними. До них по дорозі приєдналися інші. В руках у всіх був посуд для молока і вузлики з хлібом. Пішов за жінками до аулу й сивий дід, а з ним ще двоє селян.

Ці троє були вожаками всієї валки. Діда, який спинив малюків, звали Опанасовичем. Другого — широкогрудого велетня з світлими вусами — Федором, а третього — низенького, худорлявого старика з гострими синіми очима, що глибоко сиділи під густими бровами,— дідом Сергієм.

Підходячи до аулу, діти почали дзвінко гукати:

— Молока просять, дадуть хліба! Бабусю, неси молока! Білих сухарів дадуть!

На їхні вигуки з юрт повибігали казахські жінки.