Читати книгу - "Похорон богів"

думку, що ще не кінець життя, й він теж уперше відчув над ними перевагу. Ярополк глянув на Свенсльда й з неприхованим глузуванням спитав:

— То де ж Оттонова підмога? Герцог же Рюггенберген клявся на хресті. Й папський легат клявся, що папа Бенедикт устереже свою отару від вовків.

— Це не так просто чиниться, — сказав Свенельд. — Оттон не кидає слів на вітер, ще маємо час.

Але в голосі його Ярополк не відчув давньої впевненості. Коли торік прибули до Києва сол від Оттона й папський легат, голос у Свенельда був зовсім інший — здійснився був задум його молодих літ: папа й імператор німецький нарешті згодилися стати з ним у спілку, визначивши ціною папський хрест. Збайдужілий і знесилений самотою Ярополк дав себе охрестити — й аж потім збагнув, що його ошукали: папський легат не мав єпископського сану й права помазати його на короля. Папа обіцяв прислати єпископа чи кардинала трохи пізніше, але це «трохи» тривало вже майже рік. Свенельд і сам не сподівався цього й був ображений, але досі не втрачав надії. Тепер же він теж наче зневірився. Від Києва до Смоленська було сім поприщ[15] путі, а від Смоленська п'ять а то й чотири.

А це було головне.

— Нам немає чого боятися, — сказав Блуд. — Києва ще нікому не щастило вийняти, то невже його вийме отой деревлянський тать?

Ярополк глянув на Местишу Варяжка. Местиша відвернувся од свого братка, не поділяючи його надії.

— Забув єси про киян, — похмуро буркнув Местиша.

— А що про киян? Кияни ще не забули, хто вбив Ігоря й полонив його полк. Кияни мають Добриню за ворога, — сказав Блуд, але це не розвіяло хмар з-перед очей Местиші, і Ярополк збагнув: ці київські князі почуваються серед киян чужими.

Все залежало від киян.

Тоді Ярополк подумав про самого себе. Він теж був чужим — тепер у цьому вже не було сумнівів: чужий серед чужих і своїх, бо ці його мовби найближчі люди все життя лишались найчужішими. Він чи не всоте пригадав нічну розмову з Претичем у його дворі, й це ще дужче втвердило його на думці, що довкола нього чужаки й тільки чужаки.

Тут він побачив Претича, який важкою, вже не молодечою ходою йшов од Княжих воріт.

Це здалось Ярополкові незбагненним: якась тогобічна сила втрутилася й привела Претича в ту ж мить, коли він про нього подумав.

Претич стримано вклонився всім чотирьом, а в Свенельда поцікавився:

— Пощо кликав мене, світлий княже?

Свенельд ступив йому назустріч і тихо прорипів:

— Мусиш узяти булаву тисяцького.

— Я вже не раз... — почав був роздратовано Претич, а потім стишив голос і теж прорипів: — Нездужаю, світлий княже.

Свенельд розгублено прикусив язик. Попри тихий байдужий голос, очі Претича горіли таким упертим чорним вогнем, що було видно: Претич не поступиться ані на крок.

— Може, передумаєш? — без надії спитав Свенельд. — Про старе зараз ніколи згадувати.

Претич ладен був уже йти, але останні слова Свенельда змусили його спинитись.

— Не таке-то воно й старе, світлий княже. Все на нашій пам'яті й на очах оцих молодих. Я був воєводою Святослава, тож не хочу ставати межи його синів. Уже став був одного разу...

Свенельд зумисне недочув про Святославових синів — спробував нагадати про самого Святослава, хоча й знав, що Претич не любить про це згадувати. Іншого виходу в Свенельда не було.

— Був Святославовим головним воєводою, — сказав він. — Але що мав єси з того? — Він натякав Претичеві на день, коли той сказав Святославові: «Все шукаєш чужих земель, а своєї охабився!» Не подарував йому того докору запальний Святослав — одібрав булаву головного воєводи.

— У тому я сам собі завинив, — усміхнувся Претич, глянувши на Свенельда впрост. Він зумисне натякав на інший випадок, який відбувся в той самий рік: коли Київ обступили печеніги, він у цей час був за Дніпром, а Святослав аж за Дунаєм; тоді печеніги ледве не полонили стару княгиню та Святославових синів.

Претич хитро викрутився, й це знову навернуло Ярополка до сумних думок про те, що все його життя минуло у ворожому оточенні: чужий серед чужих і своїх. Своїми ж кияни вважали інших: тих, що десь там пливли Дніпром сюди.

Та коли він перейшов на дружинницьку половину двору й побачив там сотні й сотні витязів, настрій трохи змінився й на душі перестало так шкребти. У дворі, в стайнях і гридниці було півтори тисячі навчених і до зубів озброєних вікінгів, а Ярополк знав, що для приступу треба в три й чотири рази більше воїв. Навряд чи в Доброчина й Володимира була така рать.

А потім він пішов до стаєнь, звелів осідлати коня, взяв двох челядників і знічев'я поїхав попід Копиревим гаєм. Праворуч виринули вежі Претичевого дідинця, та Ярополк глянув на самий Київ і раптом побачив його іншими очима. Стрімкі схили Гори, колись вельми старанно вимощені дерном, тепер були розмиті дощами й поцятковані купами кущів та дерев. Після смерті Святослава ніхто не дбав про підступи до Києва. Коли Добриня приведе сюди свою рать, новгородці зможуть без особливих перешкод підкрадатися до самих стін города, недосяжні для стріл.

І хоча це й самому здавалося дивним, Ярополка охопило злорадне почуття, його думка перескочила на брата, й він мовчки сам собі проказав, що їм обом судилося жиги під чиєюсь тінню, бути оружжям і ширмою в чужих руках. І все-таки Володимирові краще, знову подумав Ярополк, бо молодший брат був своїм межи своїми: за нього діяв і на нього дихав його рідний материн брат.

Ярополк з'їхав з лисої гори Хорив у Дорогожицьку пущу, а коли, слідуваний мовчазними челядниками, дістався Подолу й побачив над собою вежі та городні стіни, несподівано згадав про батька...

Відтоді минуло дев'ять літ, це було останнє прощання — і теж був місяць березіль. Батько тоді сказав до головного воєводи Свенельда:

— Якщо споможе мені Перун — більше не повернусь до Києва. Нелюбо мені тут. Перенесу стіл княжий до Преслава за Дунаєм: там середа моєї землі. Пом'янеш моє слово!

А Ярополк змалку пам'ятав, що так нудилась у Києві