Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

А рівно ополудні, коли у навколишніх селах церковні дзвони радісними голосами оповіщували дванадцяту годину, вихолоджене за зиму небо над нашими Небесі починало лагідніти, тепліти і враз займалося тисячами різнобарвних спалахів. Вони нагадували зграї кольорових ліхтариків, які, співаючи, все ближче підлітали до Небесі, а потім світлими й дзвінкоголосими хмаринами опускались над квітучими деревами. Це були птахи Йордани: ледь видимі людському оку, навіть менші за колібрі… Зграї птахів являлись на Небесі лишень раз у році. І саме в той день, коли зацвітали едемські дерева. І саме у ту мить, коли по навколишніх селах церковними хорами співали дзвони, славлячи ополуднішній час… І прилітали Йорданські птахи сюди, аби відгодуватись і розмножуватись. А кормились птиці тільки пахощами, які випромінювали квіти райських вічок. Йордани різнокольоровими зграйками застигали над деревами, жадібно впивались ароматами і на очах починали майже удвічі виростати. Як тільки ставали завбільшки з дитячу долоньку, тут же починали народжувати крихітних пташенят. Йорданчата вилітали прямо із материнських лон і теж починали живитися божественними ароматами едемських дерев. Все це діялося на льоту, бо Йорданські птахи були безногими. Природа їм судила завжди бути у вічному польоті… навіть народжувати… і вмирати теж… у польоті. І через це багато людей до щорічного явлення Йорданських птахів, як і до ароматів едемських квітучих дерев, ставились теж неоднозначно. Одні бачили в цьому знаки Провидіння і казали, що Всевишній голосами Йорданських птахів спілкується із нами, дітьми Небесі, а отже і своїми рідними чадами. Інші бачили у птицях вісників великих бід народних і чари магії та містики… Дуже недоброзичливо і упереджено до Йорданських птиць відносилися заздрісники… Як не як, Йорданські птиці — народжуються, живуть і навіть вмирають у прекрасному польоті. А вони, заздрісні люди, народжуються, аби тліючи і чадячи у житті, постійно отруюючи світ Господній, так само безславно і повільно згасати…

Наситившись ароматів квіту райських вічок і запліднивши своїми піснями дерева, дорослі і новонароджені птахи Йордани, як неспогадано являлись, так же миттєво і безслідно зникали до наступної пори цвітіння.

Баба Фіскарошка, дивлячись замріяним поглядом, як крихітні співочі блискітки розчинюються у повітрі, на моє запитання: „Звідки беруться Йорданські птиці?“ таємниче шепотіла:

— Вони прилітають до нас із Долини снів… І повертаються туди ж, аби наповнити її земним духом і світлом… Але ти про це нікому не говори…

Про Долину снів я направду поки-що не буду говорити. Але про те, що діялось далі — мушу повідати. А надалі уже творилися діла аж ніяк не поетично-романтичні, а прості, звично житейські і, можливо, не вельми богоугодні.

Коли дозрівали сливи, баба, дідо і я, озброївшись тичками, рушали до Бентового ярку. І, не дивлячись на красу і цноту райських вічок, починали їх безжально збивати. Насипавши повні кошарки, цубрили урожай до обійстя і засипали у величезні дерев'яні чани. Далі накривали їх величезними простирадлами, зав'язували мотузками і лишали у спокої.

Кілька день сливи ображено мовчали. А потім якогось ранку Соломон забігав у хату і радісно, напівпошепки, немов якусь таємницю, сповіщав Фіскарошці:

— Марько моя солодка, уже помирилися і почали говорити межи собою.

На цю новину ми всі троє хутко мчали до стодоли, обережно присідали біля дубових чанів і притуляли до них вуха. Всередині чулося дружнє шепотіння. Воно час од часу переходило у напівприглушену розмову, яка то пристрасно спалахувала, то миттєво згасала до невдоволеного бурмотіння. Наші роти радісно розтягувались до вух — це заговорили сливи у дубових діжах. Тобто, висловлюючись до непристойності буденно, почався процес бродіння.

Багато днів сливи у дерев'яних чанах будуть гніватись, муркотіти, шипіти, бунтувати, аж доки помаленьку не заспокояться. І тоді поступово сливові зуби, тобто кісточки, осідають на дно, сині сливові сорочки спливають наверх… Всередині ж між ними утворюється великий шар соку. З кожним днем він міцніє, дорослішає, освітлюється, аж доки не заграє рубіном. Про те, що сік усередині дозрів до кольору коштовного каменю, говорить плівка, яка утворилась у чанах із сливових сорочок. Вона затверділа і вкрилась білим-білим, схожим на молодий сніжок, пушком, який у народі називають дуже неінтелігентно — плісінню. І ось тоді, коли відбувся весь цей процес древнього священнодійства, Соломон дуже обережненько проколупує пальцем у затверділій шкірі невеличкий ротик, засуває у нього шланг, присмокчується губами і відпускає. І тут, наче зграя червоних духів, пирскаючи, хекаючи, сердито шиплячи, шалено мчить у заздалегідь припасені бідони переброджений сливовий сік. Зачерпнеш його у склянку, поставиш навпроти сонця — і сік не грає, не мерехтить, а палає благородним вишневим полум’ям. І увесь час він, цей сік, хіхікає тобі у очі добродушно-нахабним і темночервоним сміхом. Звісно, цього спокусливого сміху не витримує Соломон і влупить собі горня нахабного сливового вина. І за кілька хвилин — хай живе совєтська власть! — звалений з копит і лежить героїчно під плотом. Ось такі люті нерви і ядрений дух має наше сливове винко. Баба Фіскарошка називає його ще бичим вином. Тобто, вип’єш горня — і падаєш, як би в чоло тебе копитом влупив колгозний бик!

І ось із цієї червоної і по-селянськи бурхливої сливової радості починаємо, перебачте на слові, гнати сливовицю. Тут, хоч і весь час несуть мене словеса у небеса, мушу кілька речень сказати і про, як у нас кажуть, серсаму — тобто знаряддя праці, а в даному випадку — самогонний апарат.

Гріх казати, Богонько був завше милостивий до нашого роду: давав Данкам можливість множитись, як небесним потяткам, наділяв їх моцним здоров’ям, вродою і неординарним розумом. Проте впродовж багатовікової історії найбільші таланти Данків були принесені у жертву вдосконалення і модернізації самогонного апарата. Не маю морального права оприлюднювати секрети механізмів і технологічні процеси перегонки бичого вина на „бабині сльози“ — так називали ми сливовицю — оскільки це родова таємниця. І кожен, хто хоч раз тріпонув про неї язиком, навіки відлучався од сім’ї і начисто викреслювався із родової пам’яті.