Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

на очах сльози, якісь виразки на обличчі виступили.

— Капітане, побережіться трохи. А то ж доп’єтеся. Ви вже на людину не схожі, руїна якась. Може, досить?

Він насупився, закректав, скривився.

— Звісно, воля ваша, але ж самі подивіться. Дружина від вас пішла, кар’єру зруйновано, здоров’я немає. Лікарі вам кажуть, що ще кілька місяців такого питва — і печінка ваша відмовить. А ви до ресторану пропонуєте заїхати, — пояснив я свою жорсткість.

Мельников засопів, а потім розплакався.

— Нічого з собою не можу вдіяти, Іване Карповичу! Поки не вип’ю, аж пече мене! Ні про що думати не можу!

— Розумію, спиртоуз — він такий. Пропоную вам ось що. Їдемо ми на Кавказ. Не знаю, як надовго, але думаю, що не на день. І це хороша нагода вам зупинитися. Пригальмувати. Водички попити. У мене знайомий був, граф Маєвський...

— Це той, що зараз у полоні пригоди ваші строчить?

— Ага, він. Так от теж спивався, бідолаха. А потім я його взяв за петельки, струснув і влаштував йому режим. Стежив, наче тюремник, щоб ані грама. Він і тікав з хутора, і красти спиртне намагався, два місяці я з ним бився, а потім попустило його. І нічого, звик до тверезості, врятувався.

— Ви бачите, до чого тверезість довела! До зради та до цісаря!

— Ну, вам цісар не загрожує. А ось труна, так уже, мабуть, і зроблена, чекає десь на складі. Ваша труна, якщо пити не припините.

Засопів він.

— Вважаю ваше мовчання згодою. І урочисто проголошую, що віднині і сам питиму лише чай та воду.

— Але ж Кавказ, там же вино! — аж застогнав Мельников.

— Капітане! Нічого міцнішого за чай! Тільки так! — сказав я суворо.

До вокзалу ми доїхали мовчки, прийшли на перон, із якого відбував потяг на Тифліс. Там до нас підійшов бравий офіцер: груди колесом, вуса настовбурчені, очі палають.

— Підполковник Демидко Савелій Охрімович! — представився він і подав руку.

— Іван Карпович Підіпригора, а це — капітан Мельников. — Я потиснув руку, придивлявся до підполковника, який зрадів мені, як мужик знайденому рублю.

— Іване Карповичу, дуже вдячний, що ви погодилися нам допомогти. Проблема справді серйозна, і ми на вас дуже розраховуємо! — заявив Демидко. Здається, він не здогадувався, що мене і не питали, а просто наказали вирушати на Кавказ.

— Зроблю все, що у моїх силах, — пообіцяв я, коли до нас підбігло кілька газетярів із криками.

— Іване Карповичу? Для чого ви відбуваєте до Тифліса? Нова справа? Що ви розслідуєте? Розкажіть про справу з Кітеж-градом!

Обступили, наче цигани на ярмарку. Балакати мені не хотілося, я пробився через натовп, стрибнув до вагона і, поки потяг не рушив із місця, до вікна не підходив.

— Як вони дізналися, що я їду на Кавказ, підполковнику? — спитав я Демидка.

— Іване Карповичу, я сам не знаю! — Він виглядав розгублено. — Командування фронту звернулося по допомогу. Просили саме за вас, але ж ми розуміли, що найкращий сищик імперії може бути зайнятий. То готові були і до відмови. Сьогодні вранці нас повідомили, що ви поїдете. Але я зберігав це у таємниці!

— Хтось у Тифлісі знав про мій приїзд?

— Ні! Жодна людина! Планувалося, що ваш приїзд буде збережено у таємниці, щоб вам було зручніше працювати.

— Ну, таємниці вже не вийде.

Я був упевнений, що це хтось із доброзичливців на верхах повідомив про мій від’їзд газетярам. Намагалися завадити мені успішно попрацювати? Ну що ж, подивимося, чи завадить це мені.

— Я не знаю, як так вийшло, що їм стало відомо. — Демидко був страшенно засмучений. — Вибачте, Іване Карповичу, мені дуже соромно.

— Нічого страшного. То для чого я вам знадобився?

— Зайдімо до купе, — запропонував він, бо побачив, що у проході стоять інші пасажири.

— Капітане, заходьте, — сказав я Мельникову.

— Я ще покурю, Іване Карповичу, — сказав він.

— Ну, як хочете. Тільки не біжіть до вагона-ресторану, — пошепки сказав йому.

— Та я й не думав! З чого ви таке узяли! — образився він і розчервонівся. Думав і збирається. Ну, нехай.

Я зайшов до купе, зачинив за собою двері.

— Отже, Іване Карповичу, ми попросили вашої допомоги через те, що у штабі фронту завівся кріт, — сказав Демидко з помітним хвилюванням.

— Кріт? — здивувався я. — У самому штабі? — Я уявив кротячі нори серед паркету штабних коридорів.

— Так, у самому, — кивнув полковник.

— А мишей немає? — поцікавився я, трохи ображений. — Я міг би і мишей половити, разом із кротом.

Демидко здивовано подивився на мене, потім плеснув себе по лобі й засміявся.

— А, ви не так зрозуміли! Кротом у нас називається ворожий