Читати книгу - "Брама"

Не пам’ятаю, що робив упродовж наступних чотирьох годин. Я не спав, хоча був фізично знеможений. Кілька хвилин я сидів на тумбочці, потім пішов геть. Пам’ятаю, як я говорив із кимось; здається, то був приблуда, що повертався назад на корабель до Венери. Ми розмовляли про те, що працювати проспектором — ризиковано і цікаво. Потім я пам’ятаю, як обідав у буфеті. Весь час у моїй голові снувалась одна думка — вбити Клару. Я намагався втамувати всю ту лють, яка накопичилась і про яку навіть не здогадувався, аж поки Клара не натиснула на гачок.

Не знаю, чи вона мені колись пробачить. Я навіть не був упевнений, чи вона мала це робити і чи я сам хотів цього. Мені було важко уявити, що ми знову станемо коханцями. Та нарешті я вирішив, що треба перепросити.

Але Клари не було в кімнаті. І нікого не було, окрім пухкенької чорношкірої жінки, яка повільно перебирала одяг із жалісним обличчям. Коли я запитав про Клару, вона почала плакати.

— Вона поїхала, — жінка схлипнула.

— Поїхала?

— Ох, вона мала жахливий вигляд: хтось її побив! Вона привела Вотті, сказала, що більше не може її доглядати і віддала мені весь свій одяг. Що ж я робитиму з Вотті?! Я ж працюю.

— Куди вона поїхала?

Жінка підвела голову:

— Назад до Венери на кораблі. Близько години тому.

Більше я ні з ким не говорив. Я залишився сам у ліжку і якимось дивом заснув.

Прокинувшись, я зібрав усі свої речі: одяг, голографічні диски, шахи й наручний годинник, браслет гічі, який мені подарувала Клара. Я обійшов кімнати і продав усі свої речі, зняв кошти з кредитного рахунку й зібрав гроші докупи: вийшло всього тисяча чотириста доларів та якийсь дріб’язок. Я відніс усі гроші до казино на номер 31 на колесі рулетки.

Велика куля неквапно закотилась у чарунку — зелена, зеро.

Я пішов до пункту управління польотами й записався на перший-ліпший одномісний корабель і за двадцять чотири години був у космосі.

— Робе, як ти насправді ставишся до Дена?

— Хай йому біс, а як ти гадаєш? Він спокусив мою дівчину.

— Робе, це звучить доволі по-старомодному і сталося багато років тому.

— Звісно.

Мені спадає на думку, що Зіґфрід поводить себе нечесно. Він установлює правила, а потім порушує їх. Я обурено кажу:

— Зіґфріде, закрийся! То все було давно, але не для мене, бо я тримаю його в собі. У моїх думках воно ще дуже свіже. Хіба це не твоє завдання: допомогти мені видобути весь той старий мотлох, щоб він висох, вивітрився й більше мене не паралізував?

— Робе, мені досі цікаво, чому це почуття таке свіже у твоїх думках.

— Зіґфріде, заради Бога!

Це один із тих моментів, які доводять, що Зіґфрід насправді дурень. Мені здається, що він не може обробляти комплексні вхідні дані. Коли до цього доходить, виявляється, що він просто робот і не може перетнути межі своєї програми. В основному він добре реагує на ключові слова, зрозуміло, не звертаючи уваги на значення. Також він реагує на дрібниці, що полягають у тоні чи м’язовій активності, яку він зчитує за допомогою давачів у килимку й пасках.

ПРО АРЕАЛ НАСЕЛЕННЯ ГІЧІ

Питання. Тобто навіть невідомо, який вигляд мав стіл гічі чи будь-який старий предмет хатнього вжитку?

Професор Геґрамет. Ми навіть не знаємо, на що скидався будинок гічі. Жодного разу їх не знаходили, лише тунелі. Вони полюбляли розгалужені шахти, на виході з яких були їхні кімнати. Також їм подобалися великі веретенуваті зали, загострені з кожного кінця. Одна є тут, дві на Венері й, можливо, напіввивітрені залишки такої зали знайдено у Світі Пеггі.

Питання. Я знаю, що є бонус, якщо знайдеш розумне інопланетне життя. Який же бонус буде, якщо знайти гічі?

Професор Геґрамет. Спочатку знайдіть, а відтак назвете ціну.