Читати книгу - "Чтиво"

вхожтьиуочнуиуи жлабхвуи!
(Вітаємо в Східній Злабії!) 
Глава вісімдесят третя

 аєш чудовий вигляд,— сказав Сейворі.— Схуд?

Відповісти Пфефферкорн не міг. У роті й досі був кляп. Члени злочинної банди — до цього він навіть нагоди не мав використати це слово, і незважаючи на свій жалюгідний стан, він міг оцінити влучність цього виразу, бо чотири горили, що протягли його через парковку і закинули в ліфт, були схожі на найсправжнісіньких злочинців — самовдоволено посміхалися.

— Що ж трапилося з твоїм обличчям, га? Ти схожий на Сальвадора Далі з батогом у дупі.

Двері ліфта зачинилися, вони почали підніматися.

Сейворі принюхався. Нахмурився.

— Господи,— зітхнув він.— Ти обіссав штани, еге ж?

Пфефферкорн хрюкнув.

— Віддай йому свої,— сказав Сейворі.

Один зі злочинців неквапливо розстебнув свої поношені штани. Інші троє роздягли Пфефферкорна нижче талії. Двоє підняли його, як малу дитину, а третій натягнув на нього штани. Донор лишився стояти в спідньому.

— Не розслабляйся,— сказав Сейворі.

Незрозуміло було, до кого він звертається.

Ліфт піднімався, піднімався, піднімався.

— Ось тобі моя порада, безкоштовна,— сказав Сейворі.— Спробуй не бути таким похмурим. Йому це не сподобається.

Пфефферкорн навіть не уявляв, що має похмурий вигляд. Хотілося спитати: «Хто такий „він“?», але тут ліфт дзенькнув, і двері відчинилися в найпросторіший вестибюль, який він тільки бачив. У порівнянні з ним будинок де Валле був схожий на мотель. Пфефферкорн уже знав відповідь.

Бандити протягли його крізь пишно прикрашені дерев’яні двері в лабіринт коридорів, уздовж яких стояли озброєні охоронці.

— Не сутулься,— сказав Сейворі.— Поза має для нього велике значення. Не крутись, не витріщайся. Говори, тільки якщо тебе спитають. Якщо він запропонує випити, погоджуйся.

Останні двері були сталевими. Сейворі вставив картку і набрав код. За мить почулося клацання, і Пфефферкорна внесли в кімнату.

Глава вісімдесят четверта

одна зі світлин, яку бачив Пфефферкорн, не віддавала належне його величності президенту Клименту Тітиїчу. Жодне фото не передавало його манеру перетворювати повсякденні предмети на іграшки. Не відтворювало його голос, що налетів на Пфефферкорна, немов ураган. Не враховував його любові до цитат, які він позначав жестом, характерним для американців.

— Справжня проблема комунізму не має ніякого відношення ані до «громадянських прав», ані до ГУЛАГу, ані до черг за хлібом. Вона не має відношення до «історії» чи «долі», ні до чого такого. Вона не стосується Сталіна, і тим більше Драгомира Жулька, про якого, коли облишити політику, я дуже високої думки. Урешті-решт, ми «родина». Не близькі, але все ж таки родичі. Якщо провести досить багато часу, змагаючись із чоловіком таких здібностей, хочеш не хочеш, а почнеш його поважати, якщо не за думки, то за те, як він їх формулює. Зрозумійте, я не кажу, що я його схвалюю. Він абсолютно переконаний у тому, що каже, але методи, які вони використовують,— то вже занадто. Вам ніколи не доводилося мати справу з мошонковим електрошоком, сподіваюсь? Тож дозвольте мені розказати, що, наскільки я чув, він, м’яко кажучи, «неприємний». Тож, може, він і божевільний соціопат, але не можна заперечувати, що він добре володів старою риторикою, і я захоплювався ним за це. І мені також не соромно зізнатися, що я дечого навчився, дивлячись на нього, про те, як об’єднувати «народ» і чого не можна робити. Отже, це не «вендета», нічого схожого. Люди уявляють мене «безжалісним», «садистом», «нездатним прощати найменші помилки» тощо. Я не можу сказати, чи є в тому якась правда. Але з щирою чесністю скажу, що мої погані звички не мають ніякого відношення до моїх обґрунтованих думок про справи. Розумієте, я скоріше «лівопівкульний тип», і дуже багато міркую. Можете називати це «роботою мого життя». В цьому сенсі мені здається, що це особисте, бо я народився бідним,— і я не маю на увазі американське значення цього слова, коли хочуть сказати, що людина «небагата». У таких, як ви, немає концепції, що таке жити без найнеобхіднішого. Візьміть неосвіченого чорного з глибокого Півдня 1955 року і закиньте його без гроша в кишені в Г’йєжнуій, і він буде купатися в козячому молоці й витиратися шовком. Але тут бути бідним має інше значення. Мій батько працював по дев’ятнадцять із половиною годин у полі. Руки матері завжди були в крові від чищення посуду і гострих в’язальних спиць. Вона весь час кололася. Не лише спицями, чим завгодно: шпильками підгузків, іржавими засувами, гострими коренеплодами. Ніколи не розумів, чому вона так себе нівечила, але впевнений, що це має якесь відношення до того, що вона не могла дозволити собі сходити в кіно. Тож я, «босий хлопчисько», питав себе: «Чому? Чому все має бути так?» Минуло багато років, доки я збагнув, що відповідь у нашому «культурному ДНК». Та ж сама відповідь, що і на моє перше питання. В чому проблема комунізму? І чому ми, люди, такі вразливі до цього?