Читати книгу - "Чтиво"

Два боки однієї монети. Вгадаєте? Ні? Тоді я вам скажу, чому. Бо пересічний злабієць, такий як Драгомир, і комуністична система в цілому, не уміє розважатися.

Велике крісло, до якого Пфефферкорна прикули, було зроблено саме з цією метою: до ручок прикрутили два широких металевих обручі, а ланцюги на ногах не дозволяли підняти їх більше ніж на шість дюймів від підлоги. Його величність лорд-президент не був таким обмеженим. Його пошиті на замовлення чоботи з козячої шкіри двадцять другого розміру зі стуком опустилися на стіл у стилі Георга II.

— Саме цього бажають усі люди,— продовжував він, зручніше влаштувавши своє чимале тіло і потягуючи солодовий скотч п’ятдесят п’ятого року.— Отримувати задоволення. Та й чому б цього не робити? Але злабійці так не вважають. Вони завжди від чогось «страждають», чогось «соромляться». Принаймні, так було колись давно. Я зробив усе можливе, щоб змінити ситуацію. Тут справа скоріше в психології, ніж в економіці. Візьміть телевізійне шоу, яке їм так подобається, там, де плачуть поети. Я з гордістю можу сказати, що з нашого боку бульвару воно б не пішло. Ні, нам потрібні переможці.

Сейворі, що стояв біля музичного автомату, кивнув. Десять охоронців навіть не моргнули.

Тітиїч дістав довгу Мальборо із пачки в кишені піджака. Натиснув кнопку на столі, і зі стіни вирвався восьмифутовий струмінь вогню, мало не зачепивши його обличчя, і майже наполовину спопелив сигарету. Президент затягнувся, видихнув, струсив попіл в оздоблену діамантами попільничку у вигляді рулетки.

— У нашого народу було важке життя. Тут не посперечаєшся. Але колись потрібно брати на себе відповідальність. Ось і краса вільного ринку: він не пам’ятає ані вашого успіху, ані ваших невдач. Безжальний, але в якомусь сенсі дуже поблажливий. Господи, як я зголоднів. Де вони?

Немов за командою, двері відчинилися і п’ятнадцять жінок у бікіні з грудями-глобусами внесли срібні таці з їжею. Поставили їх на буфет, поцілували президента в щічку і пішли.

Пфефферкорн почув запах копченої риби і свіжих млинців. Один із охоронців наповнив тарілку і поставив Пфефферкорну на коліна. Другий охоронець наставив на Пфефферкорна гвинтівку, а третій витяг кляп і звільнив руки. Тітиїч з безтурботною посмішкою дивився, як гість їсть.

— Смачно, правда? Краще, ніж «коренеплоди» і «козяче молоко».

— Дякую,— сказав Пфефферкорн. Сперечатися з цим чоловіком не було сенсу.

— На здоров’я. Вип’єте?

Пфефферкорн погодився, навіть якби Сейворі його не попередив.

— Оце справжня річ,— сказав Тітиїч, наливаючи. Узяв бокал і підніс його до носа Пфефферкорна, щоб той оцінив аромат.

— З торф’яною ноткою,— сказав президент.— Але ніжний.

Пфефферкорн кивнув.

— Будьмо!

У порівнянні з «трійничкою» скотч пішов як по маслу.

— Скуштуйте гравлакс[4],— запропонував Тітиїч.— Домашнього приготування.

— Смачно,— сказав Пфефферкорн.

— Я дуже радий. Може іще трохи?

Пфефферкорн передав охоронцю пусту тарілку.

— Дякую,— сказав він, хоча добавки дуже хотілося.

Тітиїч струсив попіл.

— А як доїхали? Сподіваюсь, було не дуже важко.

Пфефферкорн похитав головою.

— Люсіан був до вас не дуже суворим?

Пфефферкорн покосився на Сейворі, в посмішці якого промайнула погроза.

— Немов у відпустці побував,— сказав Пфефферкорн.

Охоронець передав Пфефферкорнові нову тарілку. На ній була ікра, сметана, каперси, шматочки ніжного оселедця і томатний соус.

— Добре, добре. Для мене принципово, щоб вам було зручно і не нудно.— Тітиїч узяв іще одну сигарету і сунув її до рота.— Кожен заслуговує, аби скуштувати те, що пропонує світ.— Вирвався струмінь вогню, президент затягнувся.— Тим більше ті, хто його покидає.

Глава вісімдесят п’ята

фефферкорн застиг, не пережувавши шматочок оселедця. Проковтнув цілим і витер з губ червоний соус.

— Прошу?

Сейворі посміхався.

— Ви мене вб’єте? — запитав Пфефферкорн.

— Чому це вас так дивує? — сказав Тітиїч.— Після всіх незручностей, які ви мені спричинили, вкрасти Карлотту де Валле було нелегко, а потім ви почали бігати, граючись у «героя»...

— Стривайте,— перебив Пфефферкорн.

Усі поморщилися.

Запанувала довга тиша.

Президент посміхнувся.

— Будь ласка,— сказав він,— продовжуйте.

— Я... е-е...