Читати книгу - "Світло Парижа"

Те, що я сказала матері, я не говорила нікому, навіть самій собі. Філіпу й мені не слід більше бути чоловіком і дружиною. Не слід було одружуватись. Філіп мав рацію: нам треба розлучитися.

Я відчула, що знов плачу, витираю сльози. Бабусині щоденники були складені біля мого ліжка, і, щоб розважитись, я взяла той, що читала.

Я звинувачувала Філіпа в тому, що він заборонив мені малювати, але сама дозволила цьому статися. Просто не мала чого сказати. Думки, почуття висохли, потік задумів, що раніше нуртував у мені, перетворився на спокійне мілке озерце. Однак, коли я гортала сторінки бабусиних щоденників, сиділа з нею в замкненому, гнітючому салоні дому її батьків, блукала з нею вулицями Парижа, самотня, налякана і все ж у захопленні від того, що тепер має власне життя, я відчувала, щось у мені зрушує з місця, і мої почуття, що замерзали все більше й більше з кожною зимою, починають скресати, наче крига повесні.

Я часто дивилась на жінок довкола мене й питала себе, чи мають вони якісь мрії. Звичайно, мали: несправедливо вважати, що ні, судячи лише з їхнього вигляду. Як легко прогнати мрію, якщо зважати на інших, хто говорить вам, що ви мусите робити, як легко замучити їх щоденним нудним життям, утратити в боротьбі між тим, ким ми є і ким хотіли бути. Однак я не хотіла поступатися. Не хотіла бути м'якою цього вечора, хотіла викрикнути свій войовничий клич, хотіла обдумати своє життя. Хотіла знати, чому бабуся після того, як жила в Парижі, відмовилась від усього.

— Чув, ти повеселилася у Зеллі, — сказав Себастьєн. Він чекав її біля Лібе, притулившись до стіни, що огороджувала резиденцію президента. Коли Марджі підійшла, він роздушив недопалок цигарки ногою й неквапливо пішов їй назустріч.

— Слухами земля повниться, — відповіла Марджі. Вона зробила вигляд, що не зраділа йому, куталась у пальто, пригладила волосся, поправила капелюшок.

— Париж — маленьке місто. — Їй подобалось, як він вимовляв слово «Париж», з точним натиском на «Р» і м'яким закінченням — «Парі», а не «Періс». Чесно кажучи, їй подобалось усе, що він говорив, вимовляв слова на розтяг, на відміну від швидкої паризької вимови, і Марджі думала, що коли б він був американцем, походив би з Джорджії, де ростуть груші й повітря тече неквапливо. — Тобі було весело?

Марджі не змогла прибрати посмішку з обличчя: — Так. Ніколи не думала, що отримаю стільки задоволення, пішовши до нічного клубу, але танцювала цілісіньку ніч. Це було варто всіх моїх мозолів.

Себастьєн посміхнувся їй у відповідь. Не змовляючись, пішли по Рю дю Фобур Сент-Оноре, завернули й опинилися в парку.

Скляний дах Гран-Пале[85] блищав попереду, наче всередині горів вогонь. Входячи у вечір, Марджі була зачудована зміною світла, що ставало м'якішим і тьмянішим, чим пізніша була година, місто заганяло людей у житла, а потім знов на вулицю або на вечерю в якийсь ресторан зі столиками на хідниках, і часто люди мусили йти посередині вулиці, щоб потрапити до свого будинку.

Не сперечаючись, вони йшли до місця призначення, розмовляючи про Зеллі, про Лібе, про Париж, про майбутнє й минуле, а місто розкривало їм свої таємниці. Зупинились на Новому мосту, найстарішому в Парижі, зробленому з білого каменю, з бастіонами, як балкон Джульєтти, і задивились на воду. Повз них пропливали човни, набережними гуляли люди, хтось поспішав додому, хтось ішов повільно, насолоджуючись блиском води у теплім присмерку, теплом останніх променів сонця на обличчі. Перейшли на лівий берег до фонтана Сен-Мішель, під його жвавими струменями танцювали діти, а позаду до самого неба підносився Собор Паризької Богоматері, вітражі блищали зсередини, і Марджі подумала, що Париж більше ніколи не буде таким гарним. Вона подумала, що час іти уже й у напрямку до її дому, але Себастьєн пішов іншою дорогою, вони пішли вуличками, що по діагоналі вели до кварталів готелю в Сен-Жермен-де-Пре, де вона колись мешкала.

— Куди це ми йдемо? — спитала Марджі, коли вони прослизнули у тиху вузеньку вуличку, де вишикувались магазини мистецтва, маленькі галереї й антикварні крамнички.

— Хочу показати тобі деякі мої картини, — відповів Себастьєн з легкою засоромленістю в голосі. Це було зовсім на нього не схоже, але він сподобався їй ще більше, коли вона побачила його беззахисність. — Хочеш їх подивитись?

— Дуже, — глибоко вдихнула Марджі. Вона так довго вважала, що мистецтво — це щось таке таємниче, що створюється в секреті, воно здавалося їй нічною квіткою, а запрошення глянути на нього зблизька звучало так інтимно, ніби цілунок.

Себастьєн зупинився перед магазинчиком з дверима, пофарбованими в яскраво-блакитний колір. На вітрині була скульптура, що купалась у м'якому світлі вечірнього сонця, тіло жінки, виринаючої з сірого каменю, її спина вигиналась від насолоди, наче в кицьки, що потягувалась на сонці. Відчинивши двері, Себастьєн жестом запросив Марджі увійти, і вона ступила в мовчанку. Він ішов позаду, тихо причинивши двері. Дерев'яна підлога, натерта й старовинна, у суцільній тиші