Читати книгу - "Вогняна зима"

суворий контроль після того, як один із козятинців роздобув десь у наметах самогонку й на ранок хлопці дихали, мов змії-гориничі.

Але коли Птаха зі спортсменами рухалися цілу ніч, час від часу прикладаючись по черзі до вузенького горлечка фляжки, він не відчував дії алкоголю. На морозі все виходило геть разом із адреналіном — цього вистачало, коли поверталися на Грушевського й милувалися загравою. До ранку навіть тут, в активній бойовій зоні, не трапилося нічого екстремальнішого за звичні вже обміни «коктейлів Молотова» на шумові беркутівські гранати. У натовпі тих, хто зосереджено готував заряди з порожніх пляшок, бензину та ґнотів, було майже порівну з роззявами, котрі старанно все фільмували на телефони, планшети й камери. Час від часу зникаючи в натовпі, щоб послухати останні новини, Щербань вертався й переповідав: поранених і контужених не завжди забирають справжні медики.

— Тут, — обводив він рукою вулицю, — насправді дохера перевдягнутих ментів. Не обов’язково опери. Вони агентуру залучають, джерела інформації перевірені. Так що ви, мужики, справді тримайтеся разом. Особливо, Птахо, тебе стосується.

— І що? — прогундосив гостролиций Коля Граф.

Йому за ці дні заклало носа, носив із собою для чогось аж два флакончики з краплями різних виробників: тестував на собі ефективність.

— Нічого! — огризнувся Щербань. — Крутяться там, біля барикад, на передку. Когось контузить чи зачепить розривним, вони вже на стрьомі! Схоплять під руки, ніби допомога. Самі волочать кудись подалі. Такі самі фальшиві медики шастають.

— Смисл? — запитав Батон.

— Заручників беруть, — видав Щербань, закурюючи — після шести років утримання недавно знову почав. — Не для викупу. Точніше, викуп — щиросердне власноручне зізнання. Вимагають, аби писали, хто підбурює людей на Майдані вбивати працівників міліції. Або як тут людей катують у Профспілках, тих, хто проти революції й говорить російською. Чи як змушують українські пісні співати під дулами пістолетів. Ну, і про самі пістолети, скільки зброї в Самооборони. Таке різне.

— Звідки випадкові люди можуть все це знати? — Птасі не вірилося.

— Птахо, ти наче не малий зовсім, а такий дурний! — Ігор змочив коньяком губи, затягнувся. — Їм не треба справжніх свідчень від тих, хто щось реально може знати! Називають прізвища відомі. Політиків, наприклад. Кажуть: напиши — такий і такий платить сотникам Самооборони долари за вбивства працівників міліції. Усе, для ментів це вже доказ, Птахо! Он пацани знають, як воно — мати справу з колегами капітана Драчука!

— Так не буває, — Птаха гойднув головою.

— Ще не так буває, старий, — прогудів Батон, потерши зламане перенісся, узяв у Щербаня флягу, теж змочивши губи. — І я так само чув, що люди тут, на Груші, зникають. Не тільки вночі, удень так само. Тільки я чув, Ігорьок, гребуть не кого попало. Вираховують найперше «Правий сектор».

— А ти мені скажеш, Батончику, хто тут «Правий сектор»? — Щербань широким красномовним жестом обвів темну задимлену вулицю. — Може, он той? Може, цей? Чи ті двоє? Старичок, ментам усе одно, вони тебе в «Правий сектор» запишуть! Знімуть штани, засунуть оголений дріт просто в член, усередину! Ще можуть штепсель у розетку вставити на пару сєк. Мертвий підпише!

Уявивши це, Птаха здригнувся.

Справді, до їхніх лап краще не попадатися. Звичайно, як зловлять раптом, від чого не застрахований тут ніхто, можна було б застрелитися, було б із чого. Чи ампулу з отрутою в роті розгризти, аби така можливість теж була. Фантазії фантазіями, та підстрахуватися хлопцеві все ж хотілося. Не знав, як саме це робитиме — але варіанти в голові прокручував чим далі, тим більше.

І коли ранком середи почалося, ясно зрозумів — нема варіантів.

Як не крути…

Десь відразу після шостої компанія стояла під сценою на Майдані.

Саме вирішили попити чаю, коли натовпом прошелестіло — ніби людину вбили. Не розібравшись, не змовляючись, рвонули до передової. Розпитували по дорозі всіх підряд, та ніхто нічого до пуття не міг сказати. Хіба почули: там не один убитий, з дахів територію прострілюють снайпери. І краще взагалі зараз туди не потикатися, — попри це, жоден не зупинився. Уже повернувши біля «Дніпра», Птаха мимоволі втягнув голову в плечі, насунув глибше шапку, ніби так вона могла вберегти від кулі. Тут гуркотіло й палало, як звичайно, та несподівано стихло, причому — з обох боків. Цілковитої тиші не настало, дим від вогнища далі кіптявив сіріюче ранкове небо, та інтенсивність обопільних вибухів зменшувалася в рази буквально з кожним кроком.

Так добігли до другої лінії оборони, внутрішньої, зведеної з мішків та різного мотлоху барикади. Покрутившись серед людей, котрих виявилося незвично мало, Птаха почув — справді підстрелили людину, кого — невідомо, звідки стріляли — неясно, ніхто розходитися не збирається, та, про всяк випадок, треба берегти голову, не стояти на місці, рухатися. Якщо валитимуть далі, якщо є наказ — стрілятимуть у натовп, без розбору, головне — посіяти паніку.

Ну, а потім, коли вже зовсім розвиднілося, згори почався наступ.

Тихо, стрімко, без криків: «Ура!» чи інших переможних вигуків.

Беркути з’явилися нізвідки — і звідусіль.

Барикада вже не горіла, лише повільно