Читати книгу - "Непосидючі покійнички"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Під двері?
— Хитріше. Під килимок замели.
У мене був свій клопіт. Обехаесесники казали, що кава, за чутками, має подорожчати Чи правда то була, чи може, торгаші вигадали, аби народ швидше залежалі запаси розмів, але свій недоторканий запас варто було б обновити. Кажуть, найкраще брати зелені зерна. Хоча потім і помарудишся, обсмажуючи, зате зберігаються довше. За цими важливими думками я прослухав шмат маминого монологу і вловив тільки заключну фразу:
— А потім вона все це спалила!
— Мамо, хто, що і де спалив? Сподіваюсь, не чийсь автомобіль у гаражі разом із власником?
Мама образилась, але терпляче пояснила:
— Двірничка Катя. У дворі. Оте скло, картон і віник.
— Яке скло?
— А ще бандитів ловить! Чим ти слухаєш? Я покликала двірничку, показала їй все це, мовляв, чужого сміття замітати не збираюся, нехай той, хто насвинячив, усе це виносить. А вона навіть не огризалася. Тільки збігала до себе, принесла шматок картону, старий віник, перехрестила ці скалки, змела і спалила все це у дворі. Разом з віником. Ще й рештки прикопала. Каже, це не сміття і не сусідка. Це хтось на вас ворожить. Уявляєш?
— Можна, я змелю собі трошки кави, зварю, вип’ю, а вже потім буду готовий уявити все, що ти захочеш. Навіть те, як Катерина верхи на новій мітлі літає вулицями, розшукуючи свого чоловіка-алкоголіка.
Мама сказала: а ну тебе! І пішла у свою кімнату дивитися телевізор. Я знав, що протягом вечора вона як мінімум ще раз розповість мені історію зі склом в усіх подробицях. Єдине, що мене цікавило, як же на цих скалках ворожать. Усі мої знання в цій галузі обмежувалися примітивною ворожбою на картах, де я чомусь завжди виступав у ролі трефового валета, котрий обтирається об казенний дім. Розпитати у Катерини, чи що? Вона, напевне, і не таке знає.
Колись, утихомирюючи пару п’яних дружків свого чоловіка, ця слабка жінка загнула такий багатоповерховий мат, що ті миттю витверезіли і довго вибачалися. Мама казала, що Катя начебто півжиття по тюрмах просиділа. Все може бути… Однак, двір наш завжди виблискував чистотою і затишком. І п’яні у нас ані на лавочках, ані під лавочками не валялися. Не те що у сусідів.
З наступного ранку на узвозі з’явився великий знак обмеження швидкості до двадцяти кілометрів на годину, обабіч бовваніли два даішники. Один з жезлом, другий — з блокнотом і ручкою. Наша слідча група неймовірно розрослася за рахунок підкріплень із райвідділів. Колеги ще раз прочісували адреси згідно зі складеним мною списком, вилучали документи і відбирали пояснення. Врешті-решт, користь з цієї масованої облави таки була. Бо перелякані відставники зі спортивних кафедр та клубів ДТСААФу оббігали, як то кажуть, поперед паровоза всіх своїх знайомих, забираючи у них позичену «на пару днів» зброю.
Тим часом уся наша Управа жваво коментувала останній вибрик Анаконди. Виявляється, отой побитий збоченець таки подав на неї в суд за заподіяння тілесних ушкоджень, що складали безпосередню загрозу здоров’ю. Однак, наша ударниця комуністично-сексуальної праці не сиділа склавши руки, а негайно подала зустрічний позов на підступного клієнта — за зґвалтування. Мовляв, негідник встромив їй голову між прутами не насамкінець побачення, а на початку. І скористався її безпомічним станом, аби зганьбити жіночу честь. І не била вона його взагалі, а в порядку самооборони чинила опір. Природно, ногами, бо руками намагалася розігнути пруття. Хто ж йому, дурню, винен, що він сам підставився — вона там бачила, куди б’є?
Наші дотепники негайно перейменували Анаконду в «Коняку-маму». Прокурор відібрав у неї і кавалера підписки про невиїзд, а суд по цій справі обіцяв увійти в аннали київської криміналістики.
Вже за перші три дні чергування на узвозі кількість машин, котрі постійно проїздили там у визначений нами час, перевалила за півсотні. Старий бурчав:
— У цього вбивці ніякої поваги до нашої роботи. Знайшов місце! От чого б йому не зачаїтися на якійсь святошинській просіці, чи ще краще — на десятій лінії Пуща-Водиці, де півтори машини за весь день проходить? Ми б його миттю вирахували. Одна радість — що ці дві собачниці разом зі своїми недомірками в динамівський пансіонат звалили. Набиратися сили перед пологами! Хоч Генерал на нас гавкати перестав, а заговорив як людина.
— Велике діло, товаришу підполковник, вчасно розслабитися!
— Хай мене простить начальство і Господь Бог, якщо він є. Але мені чомусь захотілося, щоб розслабилися не ми, а вбивця. І бодай чимось та й видав себе. Навіть наступним замахом на невідому поки що нам машину.
— А я вважаю, що він не розслабиться, а ляже на дно, сам себе прикопає, та ще й, як у тій лічилочці, напис напише: мовляв, не кантувати. Бо нічого не бачу, нічого не чую і нікому ні про що не скажу.
Назавтра з’ясувалося, що я був неправий. Власне, завинив не я, а даішники. Їм, бачте, сонце в очі світило, то вони за власною ініціативою перетягли знак вище по узвозу. Мовляв, яка різниця, де ті номери записувати. Ну, а водій у нас який? Перед знаком, звичайно, гальмоне. А як тільки проїде, дасть по газам, аби надолужити час.
На п’ятий день чергування повз даішників проїхали «Жигулі» рідкісного ультрамаринового кольору. Доки один з них нотував номер, другий почав видивлятися червоного «Москвича», котрий виринув метрів за п’ятдесят. На «жигуль», природно, ніхто з них і не озирнувся. А даремно! Бо в цей момент лобове скло ультрамаринового красеня вкрилося густою сіткою тріщин. Це зафіксував водій «швидкої допомоги», котра їхала в цей час вгору. Той, хто сидів за кермом «Жигулів», ясна річ, розгубився, бо замість тиснути на гальма, спробував
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Непосидючі покійнички», після закриття браузера.