Читати книгу - "Двічі графиня та двічі генерал"

в подальшому. Двері для вас завжди будуть відчинені, навіть якщо нас із Йозефом там не буде.

Літній будиночок справді сприяв зустрічам наодинці, так що Софія мала рацію, назвавши його Ермітажем.

Увечері, повернувшись до свого нового будинку, графиня де Вітте з полегшенням зітхнула. Покоївка допомогла їй роздягтися і приготуватися до сну. Графиня вдягла прозорий рожевий пеньюар, подивилася на себе в дзеркало і залишилася задоволеною. Задула свічки. Величезне ліжко з балдахіном у глибині спальні нагадувало айсберг: місячне світло перетворювало білі простирадла, мереживні подушки і ковдри на брили льоду й морську піну. «Було б чудово сьогодні розтопити весь цей лід», — подумала Софія і зітхнула. Приємне збудження пронизало її тіло. Спати не хотілося. Вона вийшла на балкон і сіла в глибоке плетене крісло. Вночі вигляд з балкона був не менш прекрасний, ніж удень. Попереду за садом, залитим світлом повного місяця, блищала гладь, здавалося, сплячого Смотрича. Праворуч, як величезний корабель-привид, виднілася фортеця. Навколо панувала вражаюча тиша, лише коники з жабами та окрики вартових на мурі порушували цей спокій.

У двері тихенько постукали. Йозеф, немов відчувши стан Софії, безшумно вийшов на балкон. Граф завмер у захопленні, побачивши дружину.

— Яка ж ти прекрасна, — прошепотів він і уткнувся в розсипане по оголених плечах волосся Софії. Потім, обережно взявши її на руки, відніс до спальні. Сьогодні вони пристрасно бажали одне одного! Йозеф роздягнув Софію і обсипав поцілунками її тіло. Спочатку він по черзі захопив своїми губами верхню і нижню губи Софії, потім припав до її шиї і ніжно пестив груди. Софія зазнала блаженство і вже була готова віддатися Йозефові. Але той вирішив ще сильніше розпалити її пристрасть, відтягнути мить хтивості і опускався нижче. Підкорена Софія дозволила йому найсміливіші ласки, прискорено зітхаючи і злегка постогнуючи. Очі в обох неприродно блищали. І коли збудження досягло межі, вони злилися у красивому і пристрасному пориві. Софія заплющила очі і повністю віддалася волі чоловіка. Коли він опанував її, вона застогнала і, здавалося, злетіла, не відчуваючи під собою землі…

Минуло небагато часу, і Софія поступово повернулася зі свого любовного польоту.

— Я така щаслива, Йозефе, — тихо прошепотіла вона. — Сьогодні ти подарував мені незабутній вечір. Саме так я мріяла увінчати день нашого новосілля. Впевнена, тепер у нас починається той етап у житті, коли ми, пройшовши певні випробування в наших відносинах, вступаємо в період пізнання одне одного в повсякденних турботах. Свята закінчилися, але, я вірю, не в наших душах. І вимушені розлуки ще сильніше об’єднають нас, а сімейні радощі ділитимуть з нами наші друзі та близькі. Я хочу, щоб наш будинок завжди був повний гостей, щоб спілкування з ними збагачувало нас. Ми багато подорожуватимемо і об’їздимо весь світ. Я народжу тобі багато дітей, і вони будуть такими… такими… найкращими! Правда, дорогий? — Софія повернула голову до чоловіка. — Йозефе?! — вона завмерла від несподіванки.

Йозеф спав. Софія прикрила рот обома руками, щоб не скрикнути. Цього не може бути! Боже мій! І вона тихенько заплакала, втупившись у подушку. Чому ж він не відчув її стану? Адже вона так чекала його! Ні, ні, він просто дуже втомився і перехвилювався. Завтра йому буде ніяково, що він так швидко заснув. Він як завжди все перетворить на жарт і попросить у неї вибачення. І все буде добре! З цими думками Софія забулася.

Але вранці Йозеф прокинувся як ні в чому не бувало.

— Я чудово виспався, люба. Мені навіть нічого не снилося. А як тобі спалося на новому місці?

— Я теж спала, — відповіла графиня і відвела погляд.

— От і чудово, а зараз пробач, мені час на службу, — Йозеф поцілував дружину в щоку і вийшов з кімнати.

«Невже всі чоловіки такі… — Софія хотіла підібрати слово і не могла. — Такі… стають такими черствими після одруження? Якщо так, які ми з ними різні! Але ж у романах усе зовсім інакше. Або це вигадки письменників? Як не хочеться в це вірити».

Софії хотілося побути наодинці зі своїми думками. Вона наказала осідлати її улюбленого коня і стрімголов помчала з міста. Думки її знову і знову поверталися до сьогоднішньої ночі. Але поступово графиня заспокоїлася: чи то дивна подільська природа подіяла, чи то травневе тепло, але додому вона повернулася в доброму гуморі.. Маленький Ян гуляв з нянькою в саду. Софія відпустила няньку і, взявши за руку сина, попрямувала по алеї до фонтану. Яну виповнилося півтора роки, він уже добре тримався на ніжках і вимовляв багато слів. Усі навколо вважали, що він схожий на батька, а от очі — мамині. Софія поглянула на свою крихітку й усміхнулася (від ніжності у неї стиснулося серце). Ян побачив ворону і незграбно попрямував до неї. Але ворона, зайнята якимось шматком, не поспішала відлітати. Пройшовши половину шляху, малюк у нерішучості зупинився, потім спіткнувся, упав і заплакав.

— Оце так солдат! — почула Софія позаду голос чоловіка. — Що, злякався ворони?

Йозеф підхопив сина, і маленьке тільце Яна злетіло вгору в сильних руках батька. На обличчі дитини відразу з’явилася усмішка. Він схопив батька за вус, той голосно закричав «ай-ай!» і замотав головою, викликавши бурхливе захоплення Яна, який відразу залився сміхом. Йозеф підкинув сина вгору — Софія навіть трохи злякалася — міцні чоловічі руки спритно зловили малюка. Обом її чоловікам дуже подобалося товариство один одного. «Ось це, напевно, і є найголовніше в нашому житті зараз, — подумала графиня. — А мої нічні образи — це лише прагнення досягти повного ідеалу або радше ідилії». Материнські інстинкти на час придушили почуття Софії-жінки.

Тепер, коли у Софії з’явилося багато вільного часу, вона із натхненням почала облаштування будинку, намагаючись зробити своє сімейне життя затишним і гармонійним. Будь-яка спільнота, зокрема сім’я, повинна мати свій центр (це непорушний закон), і графиня Софія із задоволенням узяла на себе цю нелегку роль. А це ой яке непросте завдання! Спочатку потрібно вишколити прислугу, щоб та була непомітною і водночас завжди під рукою. Потім необхідно створити в будинку такий затишок, щоб гості, вголос захоплюючись оздобленням, про себе не думали, що у господарів, які мають хоч і дорогі, але ніяк не погоджені між собою предмети розкоші, нема смаку. І