Читати книгу - "Вокс"

class="book">Біля Рукових ніг валялася камінна голова: він нагнувся і схопив її в руки.

— Худайло, ану покинь пляшку! — скомандував він.

Дворецький завагався, але за мить знов повернувся до лійки. Рук обіруч підніс Воксову голову догори і, крекнувши з натуги, щосили жбурнув її. Кам’яна брила просвистіла в повітрі і влупила Худайла з нудотним хруском. Тамтой охнув, гримнув додолу, і все, що було у пляшці, розлилося у нього під боком.

— Статуї доконали старого Худайла, — прохрипів дворецький. — Таки доконали.

Його очі на мить зустрілися з очима кам’яної голови, відтак скаламутніли й стали такі самі безживні, як у неї. Рук зібрав останні сили і видерся вгору до люльки. Тримаючись рукою за гладеньку металеву поверхню Воксового дитятка, хлопець зазирнув у лійку, встромлену в корпус. Дихати в паркій жароті було неймовірно важко. З кінчика Рукового носа зірвалася крапелька поту і впала в лійку.

Рук відсахнувся назад.

— Лелечки, що я наброїв? — обімлів він.

Та не встиг він вимовити цих слів, як почувся зловіщуватий гуркіт у супроводі якихось скреготів та рипів, таких напосідливих, аж стало видаватися, ніби зараз заходить ходором усе риштування. Рук кинув угору тривожний погляд. Ще мить — і розітнувся пекельний тріскіт, поперечки, які не давали урухомитися пружинному механізмові, з неймовірною силою підкинуло вгору, і дитятко шугнуло в повітря, а тоді крізь роззявину в шкляній бані, спричинивши зливу битого скла, — просто в нічне небо.

Мить напруженої, аж дзвенючої тиші. Коли це…

БАБАХ!!!

Спершу сліпучий спалах, відтак — ураганної сили ударна хвиля. Злітали дахи, падали будівлі, валилися статуї… Рука зняло в повітря і швиргонуло через усю палату…

Коли парубійко зіп’явся на ноги, курява уже вляглася. Осліплений і не на жарт настрашений, він крізь вирву в шкляній бані знову скинув очима на небо. Світло у вишині зсідалося, та, дивна річ! — зменшуючись і дедалі яскріючи, немовби всмоктувало в себе небесне довкілля. Зрештою, обернувшись на крихітний ярий вогник, схожий на зірку, світло зникло згола, а натомість залишилася смоляна цята, настільки ж чорна, наскільки яскрава була зірка.

Немов та чорнильна ляпка, вона дедалі розповзалася по небу. Хмари зчорніли, і земля долі поринула у кромішню пітьму. Закрапали ядерні дощини. Вони важко падали на Нижнє місто, на внутрішній двір Палацу статуй, сіялися крізь вибиті шиби у бані…

А ще за мить небо немовби обернулося на повноводу ріку. Дощ переріс у зливу, водяними каскадами ринучи надолину. Лелечки! думав Рук, щодуху тікаючи до сховку. Достеменний водоспад!

Він побачив, що двір унизу весь затоплений, і повалені статуї немовби хлюпочуться у водах широченного озера. Якщо вже йому тут непереливки, то як же тоді мала почуватися плавуча книгозбірня на Крайріці? Цікаво, чи хтось уже дістався Багнищанської застави? Там було б далеко безпечніше.

— Борони вас Земля і Небо! — промурмотів півголосом Рук. Він повернувся до дверей і побрів через затоплену палату. — Борони Земля і Небо нас усіх!

Розділ сімнадцятий
Чорнодеревний міст і криваві ріки

Найвищий Сторож стояв на горішньому помості, міцно вхопившись за поручні й якомога випнувши суху шию. Сопла металева машкара. — Час, — промимрив він. — Час наспів. Тут, у клекітливому небесному казані, визріває могутня буря, а скельні гемони шастають тим часом риштаками у пошуках бібліотекарського тіла. Підземелля спекається скверни, а Велика буря зцілить святу скелю.

— Час, — повторив Орбікс, кам’яніючи обличчям. На долішніх ярусах-помостах з’юрмилися мовчазні Сторожі, поприкипавши очима до буряного неба. Величезні скупчення хмар, що цілими місяцями кружляли над Нижнім містом, зливалися в єдине страхітне утворення, схоже на гігантське потужне ковадло. Повітря так згусло й обважніло, що дихати можна було лише на превелику силу.

Зненацька заюрмленими помостами прокотився глухий гул. Орбікс озирнувся. У густому повітрі, дугою огинаючи Нижнє місто, просто до велетенського ковадла, пливла гігантська кульова блискавка.

— Хай благословенне буде Небо, — прохавчала металева машкара. Найвищому Сторожеві перехопило подих.

Кульова блискавка щезла в самісінькому серці кипучої хмари і на мить запала неземна тиша. Найвищий Сторож хрипко вдихнув повітря, і воно обпекло йому легені.

Нараз у самісінькому серці ковадла гримнув пекельний вибух — і небо озорив спалах — спершу сліпучо-білий, а відтак смоляний. Приголомшений несамовитим розкотом, Орбікс високо підніс руки.

— Слава Великій бурі! — прохрипів він.

— Слава Великій бурі! Слава Великій бурі! — залящав по всій Вежі ночі хор екстатичних голосів. — Слава Великій бурі!…

Скрізь, де сягало око, сичала і тріщала чорна туча, крешучи ниточки блискавиць, що кривуляли на всі боки, і утворюючи цілу мережу палахких, сліпучих прожилок. Щоразу, як згасала чергова блискавиця, в небі розлягався такий скажений гуркіт, неначе там гарцювало здоровезне стадо волорогів.

— Опівнічний шпиль! — не своїм голосом заревів Орбікс Ксаксіс, перекриваючи какофонію гуків. Зі своєї горішньої оглядової платформи він стрельнув оком на шпильовий дашок, де височіла постать Моллуса Леддікса, чекаючи на команду. — Підіймай Шпиль!

Леддікс слухняно підніс догори руку і зігнувся біля підіймача. Задерши голову, Орбікс зорив його, аж в обличчя йому вдарила ядерна дощина. Щойно він утер її рукавом, як по масці розпливлася ще одна — потім ще і ще.

За лічені секунди дощ переріс у зливу, ковадло сплескалося у величезний розбурханий диск і накрило Вежу Ночі, мов колесо величезної небесної тарадайки. Обід цього колеса яскрів і лускотів ниточками блискавиць.

— Слава Великій бурі! — грянула Сторожа в надпориві. — Слава Великій бурі!

Час наглив. Ось-ось мала вивільнитися цілюща міць блискавиці. Орбікс важко торохнув кулаком по бильцях.

— Швидше, Леддіксе! — заревів він. — Швидше! Лаючись півголосом, Леддікс порався біля підіймача. Хай йому абищо, це ж бо клопіт отого хирлявого щеняти Ксанта, а не його! Шпиль поволі витикався з добре змащеного гнізда угорі в кипуче повітря. Леддікс затамував подих.

— Майже готово, — прохрипів він. — Майже… Цок!

Шпиль вистромився весь,