Читати книгу - "Провина"

потрібно нічого приховувати — але натомість з’явився сум, дивний як для такого вродливого й сильного чоловіка. — Влад знає, куди ми їдемо і не хоче туди їхати? Чому ж він нічого не каже? Чому ви нічого не кажете?!

— Бо я нічого не знаю. Я тільки відчуваю, що є якийсь підводний камінь, об який ми рано чи пізно розіб’ємось.

— І ви вирішили, що краще розбитися раніше, ніж пізніше? Зоряна мені щось таке говорила… вона теж намагалася до чогось там докопатись і нічого доброго з цього не вийшло. Чому жінки, якщо вже до когось доберуться, то обов’язково хочуть заволодіти ним цілком і повністю? Що за манія така?

— А що кажуть психотерапевти?

— Там теж зазвичай самі жінки.

— Не щастить чоловікам у цьому світі.

— І не кажіть.

Влад відчинив дверцята й похмуро зиркнув на людей, які сиділи в його машині й невідомо чому сміялися. Йому, наприклад, було не до сміху, краплі дощу стікали на чоло, в очі, за комір і неприємно холодили тіло, від цигаркового диму натщесерце паморочилося в голові, терпли ноги від думки про те, куди вони зараз їдуть.

— Вас не можна лишити самих ні на хвилину. Поїхали. Я покажу дорогу.

— Ого, як грізно.

Далі їхали мовчки. Здається, він на хвилю провалився в сон і прокинувся від того, що об лобове скло вдарилась якась комаха, а може, від того, що дощ перестав. Він поглянув на дорогу і змінив гнів на милість.

Добре, що поруч Олег. Від нього самого зараз толку мало. Сам він зараз неспроможний розвеселити навіть клоуна.

Десь на двадцятому кілометрі Влад дістав цигарку, пом’яв її в руці й жбурнув за вікно.

— Зупини.

— Ми вже приїхали? Я бачу тільки дорогу.

— Ні, ми… ми проїхали потрібний поворот.

— Та-ак. І хто ти після цього?

Марія відчинила дверцята і в лице війнуло такою свіжістю, такою невимовною насолодою, що вона, не задумуючись, вийшла з машини; вона пішла назад уздовж траси, дощ перестав, а машини ще не встигли забруднити повітря; вона вдихала і вдихала кришталеву синь, змішану з ароматом щойнозораної землі, вмите листя, подекуди помережене золотом, шурхотіло, радіючи їй, немов своїй… захотілося роззутись і зробити те, чого ніколи не робила: пройтися босоніж по траві.

— Ти що, образилася? — чоловік схопив її за руку й потягнув до машини. — Зараз ми будемо на місці, зараз.

— Я така рада, що ти мене сюди привіз…

Він витріщився на неї, як на дивовижу.

— Ну… і я радий, що ти рада.

— Не підходь так близько, я жахливо виглядаю.

— Хто тобі це сказав?

— Дзеркало.

— Ти справді жахливо виглядаєш.

— Дякую, у тебе теж не найкращий вигляд.

Тут, на узбіччі, вони немов зависли у вакуумі: того, що було — вже нема, а те, що буде, — якщо вони, звісно, до нього дістануться, — невідомо як їх зустріне. Дорога, в яку вони вирушили, була містком, хистким містком через прірву, і, щоб не помічати в себе під ногами цю прірву, вони говорили й говорили, проте ніхто не заводив мову про головне…

— Відсьогодні починаємо вести здоровий спосіб життя. Ні, відзавтра.

— Домовились.

— Яка в мене безвідмовна дружина!

— Сама собі дивуюся…

…На пагорбі стояв цвинтар. Біля нього вилискували бані церкви, а до пагорба тулилися хати, причому не низенькі, одноповерхові, як вона собі уявляла, а справжні кам’яниці.

І все потопало в зелені. Але дощ чомусь обійшов цю місцину стороною.

«От і приїхали,» — подумала Марія. Десь там був і її дім, тільки він про неї ще нічого не знав.

«Невже приїхали?» — подумав Влад. Фізична втома раптом знову дала про себе знати, боліли ноги, спина й шия, нестерпно пекли очі, — сон був занадто коротким, щоб тіло й мозок могли відпочити, у кожному м’язевому волокні накопичилося стільки молочної кислоти, що м’язи затверділи і кричали не своїм голосом при найменшому русі, через кожне нервове з’єднання пройшло стільки імпульсів, що їх почало заклинювати, — Влад спробував вилізти з машини і застогнав, спробував відкрити дверцята машини і відчув, що не може ні зігнути, ні розігнути пальці, спробував випростати спину і… заробив солідний штраф за кількістю не перекладених на латину допоміжних слів.

Він усвідомив, що всю дорогу був жахливо напружений, такий напружений, що тепер, коли вони доїхали, коли нема більше сенсу стискати кулаки й можна розслабитися, тіло забуло, як це робити.

Десь там удалині, за селом, текла річка, на берегах якої густо росли тополі. Десь там, під цими тополями лишився дванадцятирічний хлопчина із чудернацьким ім’ям, двадцять років чекаючи, коли його звідти заберуть.

Але по нього треба було йти не до річки й навіть не до села. Йти треба було на цвинтар.

— Ми з нею всюди були разом. Батьки пропадали на роботі, та й після роботи їх часто кликали в село, то до одного, то до другого хворого, ніч не ніч, свято не свято, вони нікому не відмовляли. Дід любив собі полежати, а ми з нею… Ми були нерозлучні, — куди вона, туди і я. Дід помер, коли я був ще дуже маленьким, помер тихо, я навіть не знав, що він мертвий… заснув і все. А вона… вона мала цукровий діабет і, коли мені виповнилося дванадцять років, злягла. До лікарні їхати відмовлялася, лежала у світлиці, з почорнілими ногами… вона завжди була така моторна, робота горіла в її руках,